Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 39

– Ну, Грішка, можна? – а та стоїть, канючить – Я хоч попід раму покатаюсь? Он дівчата їздять, га?

– Ти мені машину скрутиш! – не дозволяв. – Як хочеш, Миросю, їздити, то сідай переді мною на раму, я тебе повезу. Але самій – не дам! Колись заробиш гроші та й купиш свого, а тоді на ньому й катайся! А тепер – зась!

Так Мирося моя й не навчилась на велосипеді їздити…

Ходив Грішка до діда уперто й далі, день у день, і таки здобув повністю науку!

– Ну, твій синок і молодець! – якось здибав на дорозі мене Олександрин Арсен.

– А це ж котрий?

– Найстарший.

– І що ж він там такого зробив?…

– Спитаєш сама, коли прийде додому. Але наперед таки порадую: казав мені Тишко, що взяли твого Грішку на все літо на роботу, в завод!

– Як?! Ким?…

– У швейну майстерню, латати чоботи! Маєш тепер добру поміч, Маринко! Хороший у тебе хлопець виріс, самостійний. Шкода тільки, що цього Ілько не бачить, він дуже гордився б таким сином!

А хіба ж я?… Я ж теж гордилась!

Іду тоді і аж усміхаюся сама до себе, аж розправляю плечі. А вдома здумала, та й пішла зловила півня, зарубала – щоб приготувати святкову вечерю для свого Грішки.

А Грішка і справді став вправним майстром, він дуже гарно робив свою роботу – от по-совісті й до толку. Сидить, бува, ще довго після роботи у майстерні – та так зладнає драний чобіт, що ніхто й не помітить потім на ньому латки.

Так помалу, помалу – і рознеслася чутка селом. Уже й додому нам несуть для Грішки підробіток. Спочатку несли хіба тільки сусіди, а далі – кому вже треба. Грішка не дер із людей великих грошей, брав – скільки зможуть дати. То біля нього ще й моя Мирося заробила!

Якось стара баба Домикія, жила від нас через берег і чотири хати, попросила підбити під кирзові чоботи нові підметки. Грішка зробив, а віддати не має часу – он стільки ще лежить роботи!

– Миросю, занеси бабі Домикії чоботи, – просить він сестру. – І візьмеш із неї десять рублів плати, запам’ятаєш?

Мирося взялась за справу, а дорогою зметикувала собі комерцію…

Заходить вона до хати.

– Ось, – простягає чоботи, – Грішка вже зробив.

– А скільки ж він мені казав платити? – питає баба.

– Це… Грішка сказав, щоб ви дали дванадцять рублів!

Баба відкрила скриню, дістала звідти гроші і простягає їх Миросі.

– На, віддаси, скажеш братові велике спасибі від баби, дуже гарні підметки!

– Спасибі й вам, – низенько вклоняється Мирося, як я її учила до старих, обережно зачиняє за собою двері і, радісна, біжить додому.

– Ну що там? Віддала?

– Віддала!

– А гроші взяла?

– Взяла…

Мирося розжимає кулак, Грішка забирає звідти свої десять рублів – червоний папірець, кладе його в кишеню. А Мирося – мчить до магазину. На два рублі вона купляє пряників, горошків, подушечок з варенням – аж не вміщається до рук. Продавщиця загорнула все в газети, Мирося тулить згорток до грудей – і прямує в берег. Там сідає просто в траву, розкладає поміж ногами скарб – і їсть досхочу.

З’їдає все. Встає, обтріпує плаття від трави, та й бреде до кринички в березі – пити воду. А вода така солодка!