Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 37

– Казали, що гарне плаття?! Казали?! А ніхто на нього геть і не глянув! Ніхто й не подивиться у мій бік!

У Миросі істерика! Велике горе…

Ганя непомітно вийшла з хати – і вже у сусідів!

– Чого ж ви нічого не сказали? – докоряє родичам і сусідам. – Тож Мирося приходила до вас хвалитись новим платтям!

– Оце лихо! – сплеснула руками Олександра. – Кажи, хай іде назад!

Мирося хлипає, вмивається сльозами біля печі, у хаті сумно – наче мрець лежить.

– Йди знов до Гринюків, – Ганя відкрила двері із сіней. – Вони не мали часу.

Мирося, уже не так швидко, але знехотя таки встала і пішла. Заходить до подвір’я. А там на неї вже чекають!

– Ой, яке ж гарне плаття! – каже Олександра. – Ану ж підійди ближче, Миросю, я хоч роздивлюся матерію.

– А які ж рукава! А внизу яке хвилясте! – милується Настя.

– Гарне плаття! – це Іван.

– А скільки коштувало пошити? – питає Арсен.

– І так гарно до талії лежить… із поясом пристає! – хвалить Настя.

– Оце плаття, так плаття! – аж руки заломлює Олександра.

– Ну, ти, Миросю, тепер справжня дівка, бо в тебе вже є дівоцьке плаття! – це хвалить Степан.

– Ану ж дай, роздивлюся на квіточки, – підходить Антося, крутить Миросею на всі боки, цмокає язиком.

Мирося моя – вже аж світиться від щастя! Переповнена гордощами, вона йде додому, і їй здається, що над неї у цілому світі немає щасливішої!

А за тиждень Мирося побачила Антосю… У новому шовковому платті, білому в сині горохи! Те плаття дуже легке, коротке, гарно підігнане Антосі по фігурі. Антося у ньому скаче – поділ аж підвівається, аж літає – справді гарне. І вже Миросине проти нього – якесь темне, важке, незугарне, а ще ж на два чи й три розміри більше, аніж треба.

Мирося понуро ввійшла у хату – в її очах стояла темна ніч.

– Що там сталося? – питаюся в доньки. – Щось тебе болить?

– Я хочу такого ж плаття, як в Антосі…

– О, то дуже дороге плаття й не по наших грошах! Мені таке пошити не під силу, там тільки матерія одна чого коштує! Забудь, Миросю, і не мрій, радій тому, яке маєш, бо у тебе таке плаття ще не скоро буде!

– А чому?

– Бо у тебе немає батька! – кажу. – Якби ж твій батько був живий, то ще б, може… тоді… А так…

Це відтоді й почала Мирося на свого батька дивитися – на того, на стіні.

Як була холодна осінь, дітям покупляли кухвайки.

– Я теж хочу собі кухвайку! – просить мене Мирося. – Я не хочу ходити в свиті! Хочу – як усі дівчата, у кухвайці.

– Якби у тебе був батько, то купив би. А так, походиш і у свиті, – знов торочу своє.

Як у нашому селі зробили клуб і почали там про війну кіно крутити, Мирося ходила туди… шукати батька. Сідала вона у першому ряду – та й дивилася на екран. Інші про щось говорять, хвилюються за героїв, а моя дитина й не дихає, бо боїться пропустити – хотіла б хоч у кіно батька побачити; серед солдатів його упізнавала.

Як же моя Мирося любила їсти! Якось пішла вона до Гринюків, а у них на вечерю варилися вареники, до них стояла сметана в мисці! Сидить Мирося біля плити і дивиться, а вареники ще плавають в окропі – великі, із круглими боками. Олександра вареники вийняла, а вони де-не-де потріскались і жовтий сир аж випадає. Поставила на стіл, а пара від вареників пішла по хаті, залоскотала Миросі горло.