Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 38

– То сідай, Миросю, з нами, – припрошує мою дитину Олександра, ще й хрещена ж мати! – Поїси вареничків.

– Та я не хочу, – ковтала слину Мирося, а сама тільки жадібно роздивляється по столі.

– Сідай!

– Я не хочу їсти, – Мирося хоче, але відводить погляд до дверей, у вікно: вдавала, що їй байдуже. – Я вже скоро буду йти.

А в голові одна думка: от коли б ще попросили!

І таки попросили! Вже й Арсен каже:

– Та сідай, Миросю, та поїж! Наші варенички дуже добрі!

– Я не хочу…

– Дитино, не соромся, бери ось ложку та й вечеряй! – просить Олександра, сама бере до рук ложку, подає.

– Я не голодна… – відвернулася Мирося від тітки, а у самої живота зводить. «От як ще раз попросять, то уже й сяду», – вирішила вона, і чекає, що от-от…

Аж тут!..

– Добрий вечір! Ходімо, Миросю, додому, вже пізно, мама підігріли шарпак, вже сідаємо їсти, – входить Ганя.

Мирося з неохотою встає, каже усім на добраніч і йде із хати. Голову опустила низько-низько, аби не було видко її сліз і рум’яних щік – від злості.

– Що?! – кричить вона вже надворі й аж сікається до Гані. – Чого ти прийшла?! Чого?!!! Мене ще б один раз покликали до столу, і я була б уже сіла! Їла б тепер варенички із сиром і сметаною, у маслі! Ну чого ти за мною прийшла-а-а!!!

– Не плач, я ж не знала, – каже Ганя. – То треба було б сідати.

– Я б сіла! Тільки ж на той час тебе принесло! Не хочу я їсти того кислого шарпаку!!! Я хочу вареників, із сиром!!!

– Ох, – зітхнула Ганя, пригорнула розлючену Миросю до себе і зашепотіла до вуха. – Завтра я дам тобі дванадцять копійок, підеш та й купиш собі печеню.

І вранці Мирося весело біжить-стрибає дорогою, прямісінько до магазину – до довгої хати за ярком. Там купила на всі гроші аж два великих житніх пряника, облитих чимось солодким білим. Одного зразу ж і з’їла біля прилавку, а іншого – дорогою додому. Щоб не побачив Іван та й не видер!

11

Грішка був аж на вісім років старший від Миросі, він її ніколи не займав. У тринадцять років, як підріс, сам пішов проситися до шевця, діда Кирика, в учні – щоб навчив як шити чоботи.

А сталось це так…

– Мамо, я хочу велосипеда, – якогось дня несміливо попросив у мене. – Он у хлопців є.

– Якого ще велосипеда?! – стою, дивуюся. – З чого ж я його тобі куплю, не скажеш?

– Але ж у хлопців є…

– У тебе батька немає! Забудь.

Але Грішка мій затятий, коли що надумав – не відступить. Того й пішов він до діда Кирика, та й напросився до нього в учні. А тоді ходив-ходив, та й навчився шити чоботи.

Це ще ж і школи не закінчив! Заробив тоді грошей і приволік додому старого й побитого велосипеда.

– Що?! – я тільки й сплеснула руками. – У тебе путніх штанів немає, увесь рік босий ходиш! Краще б одяг собі купив! Поверни цю витрішку назад!

– Мамо, – твердо стояв на своєму Грішка. – Я у вас не взяв ні копійки, ці гроші я чесно заробив і велосипеда залишу собі, хоч що мені кажіть!

Велосипед був старий, побитий. Грішка сам його й поладнав, купив насоса, обшив шкірою сідло. Нікому не дозволяв до свого велосипеда підходити, а особливо Миросі.