Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 41

– Пам’ятаю… – шепче Ганя. – Мамо, може, не треба більше згадувати? При дітях…

– Та я ніяк не можу забути. Як тоді Ілько однією рукою взяв мене за груди, та й виволік на вулицю. А під порогом – стоїть пеньок! «Клади голову до пенька, зараз буду рубати!» – кричить, і тягне мене туди. Я й не впираюся, думаю: а, може, це й на краще? Так зразу й відмучуся, бо скільки вже мені терпіти? Цілими днями тільки робота і робота, ні свята, ні просвітку не було. Від самого нашого весілля чула я одні прокльони від своїх батьків, ніхто ні крихти нам не допоміг, тільки усі кусали… Як почалося наше життя, отак ми і далі жили… – жаліюся своїм дітям, зітхаю, очі самі плачуть.

А Мирося сидить і слухає, і тільки на вус мотає, всотує у себе ту мою науку – які ж чоловіки страшні!

– От я сама кладу на той пеньок голову, очі заплющила, лежу й чекаю, коли ж уже й по всьому. А батько: «Що? Ти хочеш жити?» А я мовчу. То він тоді сердито кинув сокирою в траву, копнув мене ногою в бік, та й пішов до хати – спати. А я лежу і плачу під зірками: ну чому він мене не вбив? А тоді вашого батька забирають на війну – він знову став хороший, ось, зробив нам ще й Миросю…

– Мамо, – просить Ганя, – про таке вже, може, мовчіть?

– А тоді батько прощається, цілує мене, дітей. Провела я Ілька аж до місця збору, а він наостанок й каже: «Ти така та не така! Бо мене уб’ють, а ти таки будеш жити із дітьми!» – цебто, сердився, мабуть, за це на мене. А я йому тоді й кажу: «Ой, Ільку, не заздри мені, бо коли тебе уб’ють, то ти думаєш, що мені із малими дітьми самій тут буде добре?» І як в воду дивився! Бач, як воно вийшло…

Дівчата такого від мене наслухаються, та й, видко, думають, що не треба виходити заміж. І що так і повинно бути – коли батька немає в хаті.

А Іван теж слухав, він пильно на вус мотав цю науку – колись і в нього ж мала бути жінка!

12

Дуже довга в селі зима, холодна й непривітна – із снігом і дощами, із глибокими переметами. А в мене ще й із величезним ткацьким верстатом у тісній хаті. Тільки й розваги тоді в моїх дітей, що виграшки на печі. На вулицю, на мороз – не вийдеш, бо ноги босі, чоботи – одні на всіх. Я цілими днями пряду, Ганя мені допомагає, а менші діти грають в карти.

Зате ж як пригріє сонце, сніг тільки-но починає танути – весна! Усі купою біжать на берег! А там розцвітає мати-й-мачуха, зеленіє перша трава, червоніють бруньки на вільхах! Мирося бігає від хати й до криниці, аж стежку в болоті витопче – земля ще сира й холодна.