Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 36

Кирикеша став.

– Ну ти чого?…

Я вийшла з хати, привіталася з головою.

– Я ж її зовсім не займав… Я собі йшов…

– Та це вона у нас така – усіх чоловіків боїться, – пояснюю. – Ви ні в чому не винні!

Голова пішов собі далі, а Мирося ще довго боялася вийти з хати.

І чого вона ото так боялася? Може…

Ще як Миросі було два рочки, якось гралися вони із Антосею на березі, попід ясенами. І тут – дорогою із села строєм йшли солдати. На плечах – грубі шинелі, ноги у чоботях.

– Ширє шаг! – командує командир. І солдати вибивають крок, збивають чобітьми густу пилюку.

От уже й порівнялися із дітьми.

Уже й минають…

Антося як сиділа собі в траві, так і сидить далі, тільки пильно дивиться. А Мирося раптом як зірветься на ноги!.. Та й кинулася бігти слідом.

– Тату! Тату! – кричить і хапає крайнього солдата за шинелю. – Таточку мій! Ти мій тато?

– Вон! – озирнувся солдат, ще й тупнув ногою. – Пашла отсюдова!

А Мирося не пускає, причепилася до нього, мов реп’ях, і біжить слідком, одне торочить:

– Тату! Тату!

Пам’ятала Мирося, либонь, що я їй розказувала: твій тато воював.

– Да атстанєш ти от мєня, ілі нєт?! – солдат різко вирвав кінець шинелі у Миросі з рук, пішов. А вона упала і ще довго потім лежала на дорозі, сама, сльози змішалися із порохом, і одне благала: тату, тату.

– Це не твій тато! – підняла її Антося. – Твій тато вмер, його німці вбили. А це – чужі дядьки! Нам треба від них втікати, і то швидко, бо ще повернуться і наб’ють! Або – застрелять. Ти бачила, що то солдати?

І Мирося встала на ноги та й ну щодуху бігти додому!

– Он, Миросю, он наш тато, – часом показувала я на фотографію, що висіла напроти печі, із Ілька.

Але Миросі що до того? Вона ніколи не бачила, не розуміла і не знала, що то таке – живий батько! Висить собі карточка – нехай висить. Як ікона. І Бога в очі не бачила – і тата теж.

А вже як трохи підросла і треба було пошити плаття! Щоб убратися у нього чи на Паску, чи на Різдво…

Матерію тоді купували в кооперації, і щоб пошити плаття, несли до Тетяни. Ніхто не умів так гарно скроїти й пошити плаття, як вона!

Я попросила, і Миросі Тетяна плаття пошила на виріст, бо вона була найменша із дівчат.

– Не буде вже після неї кому переходжувати, – кажу. – Крій, Таню, трохи на більше, аби ще на років кілька пригодилось.

– Добре!

І Тетяна пошила…

Я й сама гарно пам’ятаю те перше плаття – воно було коричневе, з дрібнесенькими синіми квіточками!

– Ну як? – обдивилася швачка Миросю, як та приміряла плаття.

– Дуже гарне, – нахвалюю Тетянину роботу.

– Гарне! – й собі каже з печі стара бабця Гелька, Тетянина столітня мати.

Заплатили ми гроші, а плаття Тетяна замотала у газету, ми понесли його додому.

Оце Миросі було щастя!

Вона як одягнула, та як крутнулася по хаті – а ніхто ж не бачить! Та й побігла до Гринюків. А там ходить, вештається, бігає туди-сюди, зазирає усім у очі – і теж ніхто не бачить!!!

Мирося ще трохи потерпіла, а тоді все-таки біжить додому. А вже у своїй хаті кричить-ридає: