Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 35

– Грайте вже! «Сирбаску»! – наказав Дуда, коли вони прийшли на місце, і забився в конвульсіях каяття, приповідаючи: – Тату! Тату! Я прийшов, твій син невдячний! – і розмащував сльози по обличчю рукою, в котрій тримав пістолет Макарова.

Сашко, Семен, Філя та Григорій завели веселу танцювальну «сирбаску», зі страху вперше в житті несамовито фальшивлячи.

Ніч у горах чорна, глибока, густа, щільна. Надто перед світанком. Але саме в цей час на ринок до Красноїльська або до Чернівців їдуть на підводах люди, аби встигнути туди якнайраніше зі своїми сиром, бараниною, травами, грибами, ягодами і вовною.

Яким же було їхнє здивування, коли з боку похмурого нічного кладовища вони раптом почули звуки скрипок, акордеона та саксофона… Мороз побіг по шкірі, господарі шмагали віжками коней і намагались якнайшвидше проїхати цю страшну ділянку дороги. А згодом ще довго розповідали всім в окрузі, що ночами на Залучанському цвинтарі музики грають, а біля цвинтаря стоїть фіра, і в неї запряжена немислимих розмірів чорна коняка, а на козлах сидить чорний страшний чоловік і сміється-заходиться нелюдським сміхом… І додавали вже кожен своє, кому що привиділось або хто що вигадав.

Нині наш Сашко – відомий та шанований лікар. Та іноді в колі друзів, трапляється, згадує він свою циганську юність, коли грав він на весіллях і здибав там силу-силенну неймовірного колоритного народу. І ніколи, каже Сашко, ніколи він не відчував такої багатовимірності й сліпучої яскравості життя, як тоді, глупої чорної ночі, коли грав «сирбаску» на циганському цвинтарі покійному батькові дільничного міліціонера Дуди…

Казанчик і Рибочка

– Так, – суворо сказала мама. – Збирайся. Йдемо купувати перли. – Час настав.

Мама завжди лякає мене цим часом. Каже, ось, скоро-скоро настане час вклеювати наступне фото в паспорт. А з чим ти, несерйозна, розкуйовджена, у своїх джинсах, хіпі практично, прийдеш до цього значного етапу в своєму житті – вклеювання наступної фотографії в твій паспорт? Усі пристойні жінки фотографуються на наступне фото в маленькій чорній сукні з низкою перлів на шиї. А ти?!

І ось – це сталося.

Причому сталося, коли вкотре мама почула, як я переказувала на кухні своєму дванадцятирічному синові:

– І ось він вискакує несподівано для всіх, удар зліва по м’ячу і в штангу – бди-дищ!

Вона підвелася, моя мама, вона виструнчилася на весь зріст, сувора, непохитна і справедлива, склала руки, як Коміссаржевська, поправила зачіску і, стримуючи гнів, промовила:

– Ну все, це вже над всяку міру, люб’язна пані…

Мені сказала мама – люб’язна пані. Це дуже поганий знак, коли люб’язна пані. Бездонна чаша маминого терпіння тихенько деренчить і дає тріщину…

Мама сказала:

– Що таке?! Ти вже доросла солідна жінка. Проґавиш мить, хутко станеш тіткою в дешевому пластмасовому намисті, а потім бабою з емальованим бідоном… В сірому мохеровому береті.