Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 36
Марiанна Борисівна Гончарова
Оті намисто, берет і бідончик для мами – характерні ознаки, за якими впізнають тітку чи бабу. Натомість пані ніколи! Ніколи! Навіть якщо! То ніколи. А оце: футбол, джинси, волосся розкуйовдилось, підстрибує, кричить те безглузде про штангу «бди-дищ!».
– Збирайся! Ходімо виберемо перли.
Я могла б і сама, але мама знає, що мені не можна ходити до ювелірної крамниці самій, бо зазвичай я ходжу туди, щоб втратити багато грошей. І якщо я їх випадково не загублю, то куплю книжок, дорогого шоколаду, записників та олівців. У супермаркеті навпроти. Таке вже кілька разів було. Кажуть якось мені батьки, мовляв, підбери собі на ювілей подаруночок від нас, перстеник чи сережки якісь. І вручають суму. Можна впертися, не взяти і не піти. Але я йду, бо якщо впрусь і не піду, то все одно піду, але після скандалу й значно пізніше. Я суму охайно складаю в гаманець і чвалаю до ювелірного магазину, тому що марно з ними сперечатись: як тобі не соромно, одне-друге, як це «навіщо?», а на вічну пам’ять, а щоб було що залишити дітям… Ну і таке інше… Одне слово, йду, а згодом виявляється, що або витягли в мене гаманець, або випали кудись із нього гроші, або я придбала щось не те… Ну не складається у мене з ювелірними магазинами.
Мама мені:
– Була?
Кажу:
– Була.
– Гроші загубила?
– Загубила.
– Ну молодець, – мама закликає у свідки всю рідню, – ну молодець. Ти мене не розчарувала.
Логіку моєї мами тут не буду пояснювати, для цього треба пожити з моєю мамою багато років. При цьому логіку її так і не збагнути… Авжеж, моя мама – загадка. Зате не баба з бідоном. Моя мама – Пані.
І ви, сподіваюся, тепер розумієте, що для того аби тебе мали за пані, потрібно придбати перли. Носитимеш ти їх чи не носитимеш (хоча мама вважає, що їх треба носити, тоді вони не тьмяніють і не старішають), все одно вони мають бути. В коробочці, бажано сап’яновій, обтягнутій оксамитом. Все.
У місті два ювелірних магазини. Ні, їх, звичайно, значно більше, але справжніх, за словами моєї мами, – два. Один із них – розкішний «Лев і корона», респектабельний, ошатний… Жахливо дорогий… А другий – непримітна антикварна крамничка Семена Казанчика. Біля входу висить стара табличка «Гравірувальна майстерня». Але всі у нас у місті називають крамничку просто «У Казанчика».
Ми звісно ж пішли в другу. Тому що, як каже мама, Семен – старий потомственний ювелір, досвідчений і загартований, котрому можна довіряти. Усі поважні пані ходять до Семена Казанчика. Хирлявий, маленький, згорблений, про свою родину він каже:
– Ми – легендарні Казанчики! Ми, Казанчики, вже півтора століття тримаємо цю крамницю, і ще ніхто не скаржився.
– О-о-о! Хто прийшов! – тішиться Казанчик Семен. – Знаєте, мадам, людей я розрізняю для себе за тим, що вони кажуть, коли до мене приходять. Одні заходять і кажуть: «О-о-о!!! Які тут люди!» А інші – «А ось і я!» А ви, мадам, завжди кажете: «Здрастуйте, Семене».
– Здрастуйте, Семене… – погоджується моя мама і, запобігаючи його подальшим реверансам та компліментам, каже: – Але я все одно покликала Шуріка Рибочку. Для консультації.