Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 34

– Нам їхати треба! – продовжував Сашко трусити Мірчу.

– Куди? – знову запитав їздовий, намагаючись затягти бесіду та ще трішки полежати.

– Додому, в Чернівці!

– О! Це далеко! – відчужено відгукнувся Мірча.

– Ми доплатимо, – у відчаї пискнув Філя, – лиш запрягай.

Під капелюхом помовчали, посопіли, пововтузились, і глухо прозвучало:

– Підведіть мене до коняки!

Без особливих сподівань бідолашні музики все ж підхопили Мірчу попід руки і потягли його до битюга, що мирно об’їдав дерева в хазяйському саду.

– Так… коня… вже… бачу… – з інтонаціями Вія, поклавши долоню на морду Бабетти, проказав Мірча. – Тепер йдемо шукати фіру…

Двоє тягли Мірчу, котрий своєю чергою мляво волочив за собою впертого битюга. Нарешті фіру було знайдено.

– Тепер будемо запрягати, – пообіцяв Мірча, звалився у фіру та захропів.

Стояла холодна осіння ніч, дув пронизливий вітер, на стовпі самотньо скрипіла тьмяна непевна лампочка, безперервно, зухвало та погрозливо кричав якийсь птах, на подвір’я забігла ціла зграя собак і з цікавістю спостерігала за музикантами, хижо облизуючись. А Мірча спав, натягнувши на себе Бабеттину ковдру.

– Ой!.. – розгубився Філя.

– Мама… – перелякано промовив Григорій.

– Господи!.. – покликав Семен.

– Мірчу! – гаркнув кмітливий Сашко, звернувшись до кого слід. – Запрягай, Мірчу! Вовки! Коня крадуть, Мірчу!!!

Не розплющуючи очей, їздовий різко підхопився, в кілька секунд запріг Бабетту і сів на козли. «Н-но!» – і музиканти виїхали з обійстя під лихий гавкіт собачої зграї.

– Прокинься, Мірчу! – благав Сашко.

– Не бійсь, – пробурмотів сонний Мірча, – Бабетта до Красноїльска сама дорогу знає, а там я вже завжди прокидаюсь.

Бабетта жваво понесла сільською ґрунтовою дорогою. Їхали мовчки, з острахом поглядаючи на придорожній ліс, доки не почули близьке цокання копит. Фірман прокинувся, заозирався метушливо і, впевненіше взявшись за віжки, кинув діловито за спину:

– Це, напевно, Петро Кабек із Залуччі, він завжди музикантів після весілля наздоганяє. Ховайте гроші, хлопці, бо відбере.

Хлопці зашаруділи, ховаючи гроші у футляри інструментів. Але то був не Петро Кабек. Гірше. То був дільничний Дуда.

– Ромали! – спішившись, звернувся дільничний до Майзеля, Ройзмана, Гольда та Шустера. – Отут цвинтар недалечко.

– Дуже цікаво!.. – спробував пожартувати Філя.

– То давайте дорогою заїдете туди і моєму татові пограєте, хлопці. Дуже вже мій тато музику шанував!

Музиканти сторопіли.

– Нє… – невпевнено відповів Сашко.

– Пане музикант, – звернувся Дуда вже тільки до Сашка як до головного і завовтузився з ґудзичком кобури, – ходімо, пане музикант. Тут же недалеко!

– Я не піду, – рішуче відказав Семен. – Я на похоронах і взагалі на кладовищах не граю. Принципово!

– Я мамі скажу… – зарюмсав Григорій.

Войовничий Філя Ройзман, знаний поміж циганів лихослов, уже було розтулив рота, щоби почати обзиватися, але тут дільничний розстебнув нарешті кобуру – і погані слова застрягли у Філі в горлі.

– Ходім, хлопці… – запропонував дільничний миролюбно, навіть привітно.

Музиканти мовчали. Дільничний вдав, що дістає пістолет. Музиканти вдали, що встають. Дільничний витягнув пістолет. Музиканти встали… Хутко вхопивши свої інструменти, вони зістрибнули з фіри, залишивши протверезілого зблідлого Мірчу чекати на дорозі.