Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 37

– Ой, та кличте кого хочете! Рибочка! Великий фахівець! Фальшувальник і аферист ваш Рибочка! – заводиться Семен. – Робить смарагди з пляшкового скла! Не хочу навіть слухати…

Казанчик та Рибочка – двоє знаних у нас ювелірів, котрі ніжно одне одного люблять і ненавидять водночас. Люблять так завзято, що ладні душу одне за одного віддати. А ненавидять до того, що в суперечках витрясають вищезгадане одне з одного.

– Семене! Ми прийшли пригледіти перли. Для дівчинки.

Семен глянув на мене крізь маленькі золоті окулярчики знизу догори, потім згори донизу, підійшов впритул, став навшпиньки, взяв мене за комір блузки, підтягнув моє обличчя до свого, поцокав язиком, покивав і безапеляційно промовив:

– Непогана дівчинка! Берлянт! Але без оправи!

– Ось бачиш?! – суворо погодилася з ним мама.

– Зелений! До очей. Таїтянський темно-зелений… Це шедевир. «Зелений павич». Сам! Усе – сам! Надміцна китайська шовкова нитка! Ми, Казанчики, не те що ця молодь-перекупники, ми нікому не довіряємо! Все – самі!

Відчиняються двері, дзенькає дзвіночок, і заходить запрошений мамою Шурік Рибочка:

– А ось і я!

– Ну? І що я вам казав? – сумно констатує Казанчик. – Прошу. Ось і він! Нє, щоб сказати: «О, які тут люди!» Ось і він! Семен Казанчик на людях ще знається, дуже добре знається. Але ще краще Семен знається на каменях. Адже я, Казанчик, мадам, я навчався на ювеліра ще за Румунії.

– Ой, чого може навчити Румунія? – немовби собі самому каже Шурік Рибочка. – Він вчився на ювеліра… Дайте мені часу трохи поплакати про вас, Семене… Румунія не могла вчити вас на ювеліра ні-ко-ли! В крайньому разі Румунія могла вчити вас тільки на шахрая і дурисвіта. Я сміюсь на всі груди, Семене!..

Я роблю мисливську стійку – з цієї миті починається відрепетирувана роками вистава, відшліфована часом та подіями імпровізація.

Семен зневажливо пхикає – не буде він полемізувати з якимсь самоуком Рибочкою. Він урочисто на двох долонях виносить з-за прилавка коробочку, накриту клаптиком оксамиту.

– Знімай мануфактуру! – командує він.

Я відкидаю оксамит. Ось! У коробочці справді лежить невелике намисто з перлів глибокого сіро-зеленого кольору.

– Скільки? – обережно починає свою партію мама.

Семен фиркає обурено:

– Зачекайте з вашими грішми. Спершу треба трохи милуватись. Правда, Шурік? Га? Ну? Що ви тепер скажете?

Шурік знизує плечима:

– Ой, не робіть мені цих грайливих підморгувань, Семене. Перли все одно фальшиві, я ж бачу. А ви феноменально довірливі, мадам.

– Що? Підробка? – мама боязко цікавиться в обох.

У мене виникає надія, що нічого ми не купимо зараз і я, як передбачала мама, піду неправильним шляхом. З бідончиком, у береті й пластмасовому намисті.

– Звісно, підробка! – негайно відгукується Рибочка. Він безапеляційно закочує очі і спроквола повертається до вхідних дверей, ніби завершуючи розмову.

– Де?! Де підробка, Рибочка?! Таїті! Мексиканська затока! Подивіться на колір! На блиск! – Семен, схвильований та розпашілий, тихенько стогне і гигикає від збудження. – Ось! Ось же!! Перевірте! Він що, теплий просто так? Він що, на секунду холодний просто так?! Це хіба скло? Чи пластик? Дівчинко! – кричить він уже на мене. – Яка в тебе температура? Нормальна? Зараз у цих перлин буде така сама. Надівай! – Семен закручує застібку намиста на моїй шиї. – Чекаємо всі! Тихо! Всі чекаємо! – командує Семен. – Зараз ви самі побачите, Шуріку-мерзотнику! Зараз! Зараз ці перли будуть такими ж теплими, як дівчинка! Знімай! – наказує він мені, знову власноруч розкручує намисто і Рибочці: – Ходіть-но! Ану! Помацайте дівчинку, яка вона тепла, а потім помацайте перли – вони такі ж теплі. Ну?! Теплі?! Теплі?!