Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 32

Марiанна Борисівна Гончарова

– Еге ж? Груди гарні?

– Угу.

– Де ж герої, дуелянти, лицарі, де шукачі істини, мудреці, блазні, філософи… де королеви, джульєтти, шляхтянки, підступні леді?!

– Залишилися кілери та оголені махи…

– Та-а-а…

2

Гадаєте, якщо жінки – то лише про чоловіків?

От якщо сидить у кондитерській компанія дівчаток… так орієнтовно від двадцяти до дев’яноста двох років… І пожвавлено – кистями рук і плечима водять, і очі закочують аж за гривку… Це вони про що? Про чоловіків? Ха!

А про що?

Про політику? Про погоду? Про хвороби? Про футбол?

Аякже! Жартуєте? Це про важливе! Це про капелюшки.

Є в нас капелюшниця – полька Марися. Поетка… Таких капелюшків немає в жодному іншому місті світу: моделька «Маленька мама» або «Кокетка», або «Прогулянка», або «Панночка», або «Весняний вітер», або «Шоколадка», або «Дощик у Кракові», або «Княгиня Ольга». Господи мій, як це важливо! Як же це важливо!

І про рукавички, й про туфельки-черевички, і про парасольки. Аби парасольки та черевички – в тон капелюшкам. Ну і про головну мрію… Гомоніли б і гомоніли про це… Зараз усі завмираємо, дівчатка, – і ще раз… Отже…

– Щоб маленький ошатний бісерний дощик у чужому красивому маленькому місті…

– Щоби парасолька з рудими осінніми листочками…

– Капелюшок «Дощик у Кракові» в тон…

– І черевички зручні з хорошої шкіри…

– І рукавички строо-о-го по руці… Це важливо.

– Так-так… І щоб вечір… Щоб вимита бруківка…

– Щоб ковані чавунні ліхтарі…

– Щоб теплий дім…

– Запах ванілі…

– Кориці…

– Кави…

– Так-так…

– І нікуди не поспішати…

– І твої діти дорослі поряд…

– І також щоб нікуди не поспішали…

– І великий добрий пес кольору меду…

– Можна… І нема телевізора і газет…

– Точно…

– Ну і головне, еге ж? Дівчатка?..

– Так. Щоб розуміли.

– Щоб насправді нарешті розуміли, що потрібно жінці…

– Щоб розуміли…

– А жінці… Їй треба зовсім не багато…

– Щоб розуміли.

– Так-так… Щоб розуміли. І все.

Потім – помовчати. Погладити пальчиком кавову чашку, подумати, перезирнутись, усміхнутись… Зітхнути з розумінням…

Їхали цигани…

Ну такий хвацький та заповзятливий народ, що просто дивом дивуєшся! Якось їхала я міжміським автобусом з Одеси до Чернівців. Було це перед святами, народу в салоні – як оселедців у діжці, а тут двоє циганів лізуть із велетенськими мішками. Ну куди ви, куди? Пасажири їх вгамовують, – мовляв, і без того тісно; а вони гайда галасувати: у нас квитки, ось! Два! Лізуть собі на задні сидіння, розштовхують усіх. І щойно автобус рушив, з тих двох мішків галасливо-гамірливо поліз дружній нам циганський народ! У спідницях своїх, з меншими мішками, з торбами. І всі навколо з жахом спостерігали, як ті двоє з квитками розмножувалися там, на задньому сидінні, а мені було весело й кумедно. Бо я згадала одну історію…

Є в нашій родині один улюблений родич на ім’я Сашко-музикант. Страшенно талановитий, кмітливий та радісний. Колись давно, коли Сашко ще навчався в медінституті, він підробляв у циганському ансамблі. Ні, Сашко не циган. Навпаки. Річ у тім, що всім циганським ансамблям – їх же було в нас сила-силенна – бракувало справжніх циганів, тим паче з володінням музичними інструментами. Їх заледве вистачало на ті ансамблі пісні і танцю, що виступали на урядових концертах та новорічних «вогниках». Тож до циганських ансамблів брали всіх більш-менш кучерявих, чорнявих, темнооких, бажано з горбатими носами.