Читать «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)» онлайн - страница 30

Прокинулась я, коли чоловік мій, спортивний Аркадій Кузьмич, намагався підхопити мене на руки, щоб винести з автобуса.

Михайло розвіз нас усіх, як і обіцяв. Намагався повернути половину грошей. Але ніхто не взяв, крім Бабученка Миколи Петровича, з чистим сумлінням.

Ми виходили останніми. З нами вийшли батюшка з матушкою. І тут до мене дійшло, що ми – всі, хто їхав у автобусі, – не обмінялись адресами й телефонами.

– То як же так? – спитала я. – Ми ж стільки пережили разом!

– Бог дасть, побачимося ще, – втомлено на прощання відповів батюшка. – Усе в руках Божих… Зустрінемося, Бог дасть.

Капелюшки, парасольки і дощ у чужому місті

Не знаю, як у вас, а ось у нас, у Чернівцях, жінки можуть говорити і говорити, говорити і говорити…

1

– Нє, ну ви зауважили, як вони на всьому розуміються?! Вони все знають краще!

– Так… Як управляти країною…

– Як грати у футбол…

– Як водити авто…

– На що ловиться риба і де…

– Що потрібно жінці…

– Атож!

– І коли що – «Я ж казав»! Я ж казав! Хто так б’є?! Хто так їздить?! Хто так ловить?! Що тобі не подобається? Що ж ти хочеш?!

– Так. Вони нічого не вміють.

– Але вони знають – як.

– А ця їхня самовпевненість! Здуріти можна від такого нахабства. Кудлатий, неголений, чухається, але цікавиться про всяк випадок: «А що ви робите сьогодні увечері?..»

– А я нещодавно прочитала оголошення в розділі знайомств: «Познайомлюся з інтелігентною жінкою, не старшою тридцяти, без шкідливих звичок, лагідною і ніжною, щоб володіла хоча б однією іноземною мовою і полюбляла поратися на городі». От навмисно вирішила познайомитись, навмисно! Зателефонувала. Умора, дівчата. Питає: «А мов знаєте якихось? А помідорну розсаду треба пересаджувати коли? А чогось голос у вас не дуже молодий… А вага яка у вас? А квартира?..» Чуєте, дівчата? Призначила зустріч в центрі міста. А сама вештаюся навколо, спостерігаю. Дивлюся, пиляє дроля ненаглядний, аферист шлюбний, чеше дрібним скоком. Мамо рідна! Дрібнюсінький, рябий, задрипаний, і зубів бракує. Кілька жмень. Так хотілося підійти й навіть не по фізії зацідити, а надавати по дупі розтоптаним капцем мого чоловіка.

– До речі, тут один нахвалявся про свою небогу. Ой, каже, в нашому місті лише двоє фахівців з продажу туалетного паперу. Лише двоє. Монополія така. Отож наша Риточка спромоглася вийти за одного з них!

Була я в них на весіллі. Наречена – в червоному. Батьки – в чорному. У білому був лише наречений та всі офіціанти. Наречена повсякчас мучилася вибором, з ким їй цілуватися. Тим паче що офіціанти – такі всі красені! А наречений… Ну, не вродився… Зате магнат. Тримає ринок піпіфакса. Пощастило дівчинці. Справжній чоловік. Головне, тепер вдома туалетного паперу – хоч греблю гати!