Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 9

Пляшка горілки заходила по колу, кожен відпивав рівно по ковтку. Сергій кидав погляди на зачинені двері під’їзду і намагався згадати якусь молитву. Лісоруб ніжно гладив краєчок сокири своїм мізинцем і усміхався. «Ось тобі… чим не секс утрьох, Платонов? Бляха, як добре, хоч і стрьомно», – пронеслося в голові у Сергія, але миттю погасло і забулося.

Першою забичкувала сигарету Лабуга. За півхвилини Лісоруб. Він підвівся, притис тулуб Сергія коліном до дверей і підняв його поранену руку. Сергій Платонов, молодший банківський консультант, знову відчув біль і заревів. У нього залишалося ще на дві затяжки максимум. Коли він робив останню, під входом до під’їзду загальмувала машина, чути було, як із неї, тупочучи, вибігли люди.

Двері рвучко відчинилися, і наряд міліції просто на сходовій клітці першого поверху наштовхнувся на неймовірний натюрморт: між заляпаних кров’ю стін і дверей на підлозі сидять троє людей. Один молодий, у колись білій сорочці, навіть здалеку видно, що п’яний. Другий – старий і замизканий, із сокиркою в руці, притис першого до дверей квартири, тримаючи руку молодшого з наміром її відрубати. Поруч із цими двома даунами в позі сніжинки розляглася на підлозі вічна зайобщиця їхнього відділку – Вєрка Лабуга. Старший усе зрозумів.

– Картина маслом. Вєрка, шо тут таке?

– Той-во п’яний козел до нас із Лісорубом в хату хотів залізти, – вимовила Лабуга неслухняним язиком.

– То правда? – спитали Лісоруба.

– Так-так, товариш начальнік, чиста правда. Я його провчити хотів, аби не лазили тут всякі.

– Руку відрубати?

– Ну, а що ж? Порядок мусить бути.

– Ну ти і дебіл, Лісоруб, – дорікнув йому старший, – а колись же актором був у театрі.

Міліціонери підхопили під пахви в дупель п’яного Сергія і виволокли на вулицю. Шалена зелень навалилася на нього з усіх боків, його закрутило і вирвало. Міліціонери трапилися хороші. Купили йому мінералки, надавали ляпасів, аби прочунявся. Відвезли до себе.

Десь за годину молодший банківський консультант Сергій Платонов сидів на лаві перед відділком, ще п’яний, але вже із забинтованою рукою та трошки прочищеною головою. Він розповідав цю історію, точніше, ту її частину, яку добре пам’ятав і розумів. Старлей слухав його і скрушно зітхав.

– Скотина. І в суботу від тієї дури нема спокою. Ти, Сєрий, не уявляєш, як вона нас усіх затрахала. Не перше покоління наших!

– Навіть уявити не можу, – співчував Сергій.

Він зібрався з силами, важко підвівся і намірився був іти геть, до зупинки, а потім – додому. Але тверда міліцейська рука зупинила його:

– Стій, братіш… хоч полтинник дай. Маєш?

– За який такий хрін? – здивувався Сергій.

– Чуєш, ну бензин на тебе викатали, мінералку купували, бинтували тебе, ригаки твої змивали.

– Ну так, було…

– Ось бачиш. Я ж не більше прошу. Таке ото, для сатисфакції. Щоб усе було по-чесному.

– Да, блядь. Як у давній Скандинавії, – гірко посміхнувся Сергій вдруге за сьогодні почутому рідкісному слову, кинув на лаву поруч із міліціянтом м’ятий полтинник і непевним кроком попрямував до зупинки.

Квартира № 13

Заколот