Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 7

– Сам іди! – шкірився старигань. – Ну шо, педріла, – натякнув він на довге, як для нашого району, волосся гостя, – достатньо тобі такого глазка? То шо, покажеш документи?

– Ви… ви… – затремтів Сергій, намагаючись підвестися бодай до сидячого положення та затиснути долонею рану, з якої струменіла кров, – та ви охуїли, чи шо!

І вже не вбачаючи сенсу в подальшій розмові, він доповз до дверей навпроти «дванадцятки», оперся на них спиною, здоровою рукою дістав мобілку, додзвонився до міліції, назвав адресу та, полегшено зітхнувши, заплющив очі.

У голові йому паморочилося, підлога гойдалася, зі старечих облич у дверній пробоїні на нього летіли кольорові плями. Раптом двері розчахнулися – і на порозі в потоках яскравого світла з’явилися дві темні постаті. Одна мала в руках невеличку сокиру для м’яса та предмет, що нагадував пляшку, інша – перекинуту на плече рушницю. Сергій смикнувся і відсахнувся, але вперся в холодний метал чужих дверей.

– Ми, банкір, не охуїли, ти не подумай, – примирливо сказала постать із рушницею, в якій поранений Сергій упізнав Віру Сергіївну Лабугу.

Лабуга в кілька кроків наблизилася до нього – і молодший банківський консультант побачив, як виглядає смерть. Віра Сергіївна мала фарбовані набіло патли, пропущені через прасочки для волосся і від того сухі й неслухняні. Патли стирчали навсібіч, нагадуючи зачіску пізньої Пугачової. Віра Сергіївна мала горілчаний подих та кричущий і дикий макіяж, від чого Сергієвою спиною знову, вкотре вже за сьогодні, сковзнула холодна зміюка. Лабуга нависла над пораненим і злегка погойдувалась, не спускаючи, втім, вказівного пальця з гачка ружбайки. У тому, що зброю зарядили знову, Сергій не сумнівався.

– Ти, банкір, не ображайся, – продовжувала Вєрка. – Ми тебе не знаємо, ти нас не знаєш, все чікі-пікі. Але ти прийшов до мене додому, грузиш нас із другом, щось вимагаєш, Лісоруба взагалі на хуй послав. Це який банк так дозволяє з клієнтами спілкуватись, га? – вона тицьнула його кінцем дула у здорове плече, від чого Сергій крутнувся.

Чувак із сокиркою на підтвердження того, що він Лісоруб, зробив якийсь виразно театральний рух, а потім приклався до пляшки. Сергій скривився, дивлячись на нього. Дотик рушниці повернув підбитого на землю, до реальних відчуттів, зокрема, до скаженого болю, який трощив на шматки його закривавлене плече і викручував усе тіло.

– Мені би… лікаря викликати, – простогнав Сергій.

– Буде, буде тобі лікар, не парся, малий, – ніжно промовив Лісоруб, також нахиляючись до нього.

Стеля над головою Сергія почала рухатись, то наближаючись, то віддаляючись, голова пішла обертом. Він похилився був набік, сповзаючи по дверях, але Лісоруб підставив коліно – і поранений залишився сидіти. Він запропонував Сергію пляшку, той спершу відштовхував її від себе, потім вхопився за горлечко здоровою рукою і зробив кілька довгих ковтків. Тілом потекло тепло, виносячи весь біль кудись, де його не чути.