Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 10

– Яким це чином?

– Сам подивися, – старший із чоловіків раптом відкрив шухляду й ефектним театральним рухом кинув на письмовий стіл пачку паперів.

– Що це? – Рашид потягнувся до них, зібрав докупи, постукав об стіл, вирівнюючи пачку. Він любив, аби в усьому був порядок.

Махмед запалив сигарету і, швидко зганявши до кухні по приготований кількома хвилинами раніше чай, повернувся на своє місце. Він пускав дим у стелю з таким щасливим та загадковим виглядом, що Рашид тільки й підіймав на нього очі, хмикав, хитав головою та знову витріщався в документи. Нарешті він не витримав і повернув папери товаришеві.

– Хорош знущатися з мене. Я зрозумів тільки, що це юридичний документ, і нічого більше. Ти ж знаєш, я слабенько розумію цю їхню українську. Що це?

– Це, брате, наш квиток у щасливе майбутнє.

– Не мороч мені голову!

– Дивись уважно.

Махмед знову поліз до шухляди і за якусь мить видобув звідти книжечку з планом міста. Покопирсався в сторінках, знайшов потрібний район і, розгладивши брошурку, поклав її на столі. Дві волохаті чорні голови схилилися над планом.

– Минулого тижня, Рашиде, відбулася в мене зустріч із Жоріком. Пам’ятаєш його?

– Це той, що базарами рулить? Звісно, пам’ятаю.

– Так, той самий, що кілька років тому викупив усі ринки в Макіївці. Монополіст, блядь.

– Ну, і що?

– А те, що восени він пройшов до обласної ради від правлячої партії, а навесні він щось там не поділив із нашими і його хотіли порізати, як свиню. А я його відмазав.

– Пам’ятаю.

– Коротше, минулого тижня я з ним зустрівся і сказав, що хочу на території його ринку побудувати великий магазин. Хочу в нього під це землю купити.

– Це на Пушці?

– Так-так, – погодився Махмед. – Ну, тут найближче до нас. Вигідне місце.

– А він що? Невже продав?

– Та він, Рашиде, впирався спочатку, типу якась там є проблема чисто юридична, що я, Махмед Султанов, не можу купити шматок української землі. Але я йому нагадав, скільки наших є в місті і що в дуже впливової їх частини на Жоріка зуб. І що, власне кажучи, він живе тільки тому, що я, Махмед Султанов, попросив його не чіпати. Ну, а він зараз наче як при владі і все таке.

– Ну так.

– Ну і порадив щось придумати, і якомога швидше.

Рашид покосився на пачку документів перед ними і посміхнувся:

– Але він нас боїться! Так швидко зробив?

– Нас усі бояться, – зловісно зиркнув очима на папери Махмед. – Усі без винятку. Але не про це мова.

– Угу.

– Цей гівнюк так налякався нашої розмови, що вже вчора вранці проштовхнув у місцевій раді їхній якийсь закон, який ту юридичну проблемку усуває. Тепер можна купити. І я купив.

– Ого, вже? Вітаю!

– Чекай-чекай, – жестом зупинив його Махмед. – Ти ще навіть не уявляєш, що за цим ховається!

– Та, – махнув рукою Рашид, – ну що там може ховатись? Ще один бізнес. Побудуєш магазин, краще навіть кількаповерховий, так прибутковіше. Будеш мати ще більше грошей. Якщо потрібна моя допомога – ти знаєш, я тобі завжди допоможу. І людьми, якщо треба буде сторожити чи відбиватись, і будматеріалами. Це все не проблема, можеш покластися на мене, брате.