Читать «Битва королів» онлайн - страница 542

— Багаття скоро згасне,— зронив Кворин,— та якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття.

Що на це міг сказати Джон? Він тільки кивнув.

— Може, ми і втечемо,— мовив розвідник.— А може, ні.

— Я смерті не боюся...— Якщо він і збрехав, то тільки наполовину.

— Все не так просто, Джоне.

— Про що ви? — не зрозумів він.

— Якщо нас схоплять, ти мусиш здатися.

— Здатися? — він недовірливо закліпав. Дикуни не брали в полон людей, яких обзивали воронами. Їх убивали, окрім як...— Вони лишають життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто до них приєднується, як Манс Рейдер.

— І ти.

— Ні,— похитав він головою.— Ніколи. Ні.

— Так. Я тобі наказую.

— Наказуєте? Але...

— Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя. Ти — вояк Нічної варти?

— Так, але...

— Немає ніяких «але», Джоне. Ти або вояк, або ні.

— Я — вояк,— виструнчився Джон.

— Тоді слухай мене. Якщо нас схоплять, ти перейдеш на їхній бік, як тобі колись пропонувала ота дикунка, яку ти полонив. Тобі можуть наказати пошматувати свій плащ на клапті, дати обітницю на батьковій могилі, проклясти своїх братів і лорда-командувача. Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Роби, як тобі скажуть... але в серці пам’ятай, хто ти і що ти. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба. І приглядайся.

— До чого? — запитав Джон.

— Якби ж знаття! — мовив Кворин. — Твій вовк знайшов у долині Молочноводої їхні розкопки. Чого вони шукають у такій похмурій глушині? Чи знайшли вже? Ось що ти повинен дізнатися, перш ніж повертатися до лорда Мормонта і своїх братів. Ось який обов’язок я покладаю на тебе, Джоне Сноу.

— Я зроблю, як ви кажете,— неохоче погодився Джон,— але... ви ж розповісте їм, так? Бодай Старому Ведмедю? Ви ж їм скажете, що насправді я не зламав своєї обітниці?

Кворин Піврукий задивився на нього через багаття; його очі губилися серед тіней.

— Коли побачуся з ним. Присягаюся,— мовив він нарешті та махнув рукою на вогонь.— Ще дров. Щоб ватра була ясна й гаряча.

Джон пішов нарубати ще гілок, а потім, розламуючи навпіл, підкинув їх у багаття. Дерево давно вже всохло, але у вогні, здавалося, знову ожило: з кожною цуркою прокидалися полум’яні танцюристи, кружляючи та вируючи у своїх осяйних червоних і жовтогарячих нарядах.

— Досить,— раптом сказав Кворин.— А тепер їдьмо.

— Їдьмо? — За колом світла було геть темно, а ніч опустилася холодна.— Їдьмо куди?

— Назад,— Кворин ще разок заліз на свого виснаженого гарона,— Сподіваюся, багаття відверне їхню увагу. Ходім, брате.

Джон натягнув рукавиці й накинув каптур. Навіть коні, здавалося, не хотіли полишати вогню. Сонце давно закотилося, тільки холодне сріблясте сяйво півмісяця ще освітлювало стежку через підступні терени, які лежали позаду. Джон гадки не мав, що задумав Кворин, але, мабуть, це таки шанс. Він на це сподівався. «Не хочу вдавати клятвопорушника, навіть зі шляхетною метою».

Їхали сторожко, рухаючись тихо, як тільки може рухатися верхівець, прямуючи власним слідом, поки не досягли тіснини, де з-поміж двох гір виринав крижаний струмочок. Джон пам’ятав це місце. Перед заходом сонця вони тут напували коней.