Читать «Битва королів» онлайн - страница 540

З-за однієї гори сходив місяць, а за другу сідало сонце, в той час як Джон викресав іскри, чиркаючи кремінним кресалом об кинджал, поки з багаття врешті не почала підніматися цівка диму. Коли перші язики полум’я, затріпотівши, лизнули шматочки кори та суху глицю, підійшов Кворин і зупинився над Джоном.

— Сором’язливе, як дівчина шлюбної ночі,— стиха мовив здоровань-розвідник,— і майже таке ж чарівне. Іноді людина й забуває, яке все-таке полум’я красиве.

Від такого чоловіка важко було очікувати розмов про дівчат і шлюбні ночі. Наскільки було відомо Джону, Кворин усеньке життя провів у Варті. «Чи закохувався він колись, чи одружувався?» Запитати Джон не міг. Натомість заходився роздмухувати вогонь. Щойно полум’я затріщало, він стягнув задубілі рукавиці, щоб зігріти руки, й зітхнув, подумавши, чи може таким приємним бути цілунок. Тепло потекло пальцями, як розтоплене масло.

Піврукий опустився на землю, схрестивши ноги біля вогнища, і світло затанцювало на його суворому обличчі. З п’ятірки розвідників, які зі Скімливого перевалу повернулися назад у сіро-синю пустелю Льодоіклів, лишилося тільки їх двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Зброєносець Долбридж зможе затримати дикунів на перевалі. Та коли зачувся ріжок, усі збагнули, що Зброєносець загинув. Незабаром вони запримітили орла, який ширяв у присмерку на великих сіро-синіх крилах, і Скелезмій дістав лук, але не встиг навіть натягнути його — птах уже відлетів за межі досяжності. Ебен, сплюнувши, похмуро вилаявся, поминаючи варгів і шкуромінів.

Того дня вони ще двічі помічали орла й чули позаду в горах відлуння мисливського ріжка. Щоразу, здавалося, трохи ближче. З приходом ночі Піврукий звелів Ебену брати гаронів — свого та Зброєносцевого — й чимдуж скакати на схід, до Мормонта, тою дорогою, якою вони прийшли. Решта ж відтягнуть переслідування на себе. «Пошли Джона,— переконував Ебен.— Скаче він незгірш за мене».

«Джонові відведена інша роль».

«Він ще зовсім хлопчик».

«Ні,— сказав Кворин,— він — вояк Нічної варти».

Зі сходом місяця Ебен відділився від гурту. Скелезмій трішки провів його на схід, а тоді повернувся, щоб замести сліди, і втрьох вони вирушили на південний захід.

Потому дні й ночі злилися в одне. Спали просто в сідлах і зупинялися тільки для того, щоб нагодувати й напоїти гаронів, а тоді знов сідали верхи. І їхали, долаючи голе каміння, похмурі соснові бори й замети старого снігу, крижані гірські гребені й міленькі річки, що не мали і назв. Іноді Кворин або Скелезмій робили петлю в зворотному напрямі, щоб заплутати сліди, та все надаремно. За ними стежили. Щоранку й щовечора вони бачили, як ширяє між гірських піків орел — просто крапочка в безмежжі неба.

Вони саме дерлися на високий гребінь поміж двох гірських вершин, укритих сніговими шапками, коли ярдів за десять, не більше, угледіли біля лігва ощиреного тінь-кота. Звірюка була вихуділа та зголодніла, але від самого її вигляду Скелезмієва кобилиця запанікувала: ставши дибки, вона понесла, і не встиг розвідник її зупинити, як вона вже спіткнулася на крутому схилі та зламала ногу.