Читать «Битва королів» онлайн - страница 541

Того дня Привид добряче наївся, а Кворин наполіг, що треба підмішати у вівсянку трохи гаронової крові: це додасть їм сил. Від смаку такої бридкої каші Джона мало не вивернуло, але він примусив себе з’їсти. Кожен з розвідників нарізав собі з дюжину смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі, а решту вони лишили тінь-котам.

І мови не було про те, щоб їхати удвох на одному коні. Скелезмій запропонував залягти в засідці й заскочити переслідувачів зненацька. Мабуть, йому б таки вдалося забрати з собою в пекло кількох з них. Але Кворин відмовився. «Якщо хтось із Нічної варти і здатен пройти через Льодоікла сам-один, пішки, то це ти, брате. Ти можеш перейти через гору, яку коню доведеться об’їжджати. Рушай до Кулака. Перекажи Мормонту, що і як бачив Джон. Перекажи йому, що давні сили прокидаються: хай чекає на велетів, варгів, ба й на гірше. Перекажи йому, що дерева знову мають очі».

Нема в нього жодних шансів, подумав Джон, спостерігаючи, як за притрушеним снігом гребенем зникає Скелезмій — чорний жучок, який повзе збриженим білим безміром.

Затим кожна наступна ніч задавалася холоднішою й самотнішою за попередню. Привид не завжди тримався людей, але й далеко не відбігав. Навіть коли вони були не разом, Джон відчував його близькість. І радів цьому. Піврукий-бо був не надто товариський. Кворинова довга сива коса повільно гойдалася в такт крокам коня. Бувало, братчики кілька годин поспіль їхали, не промовивши ні слова,— чулося тільки неголосне шурхання кінських копит по камінню та скигління вітру, який безугавно продував вершини. Засинав Джон сном без сновидінь: йому не снилися ні вовки, ні брати — нічого. «У цій високості навіть сни не живуть»,— казав він собі...

— Гострий у тебе меч, Джоне Сноу? — запитав Кворин Піврукий, що сидів з того боку мінливого багаття.

— Це валірійська криця. Цього меча мені подарував Старий Ведмідь.

— Пам’ятаєш слова своєї обітниці?

— Так.

Ці слова навряд чи забудеш. Промовиш їх — і вже назад не забереш. Вони змінюють життя назавжди.

— То прокажи їх знову — разом зі мною.

— Як хочете.

Під догірним місяцем їхні голоси злилися в один; їх слухав Привид, а гори були їм за свідків.

— Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

Коли вони договорили, все затихло, чулося тільки слабеньке потріскування полум’я і далеке зітхання вітру. Джон розтискав і стискав обгорілі пальці, подумки чіпляючись за проказані слова, молячись до батькових богів, щоб дали йому сили, коли прийде його час, померти хоробро. Джон підозрював, що Кворинів кінь і дня ще не протягне.

На той час вогонь уже догоряв, і тепло розсіювалося.