Читать «Битва королів» онлайн - страница 544

Вдосвіта обидва пожували по смужці напівзамерзлої конини, знов осідлали гаронів і застебнули на плечах свої чорні плащі. За свою варту Піврукий наробив півдюжини смолоскипів, просочивши пучки сухого моху олією, яку возив у саквах. Тепер він запалив перший смолоскип і рушив у темряву, тримаючи перед собою бліде полум’я. Джон пішов за ним, ведучи коней. Кам’яниста стежка повзла-повивалася — вниз, угору, знову круто вниз. Місцями настільки вужчала, що важко було переконати коней: вони зможуть протиснутися. «Заки виїдемо назовні, точно відірвемося,— говорив собі дорогою Джон.— Навіть орел не може бачити крізь камінь. Ми відірвемося, тоді помчимо на Кулак і перекажемо Старому Ведмедю все, що дізналися».

Та коли вони за кілька довгих годин знову вийшли на світло, на них уже чигав орел, сидячи на всохлому дереві за три сотні футів угору по схилу. Привид по скелі пострибав до нього, але птах, змахнувши крилами, злетів у повітря.

Кворин, проводжаючи політ очима, стиснув губи.

— Тут найкраще місце для опору,— заявив він.— Печера захищає нас згори, і ззаду не підкрадешся — хіба пройшовши крізь гору. Гострий у тебе меч, Джоне Сноу?

— Так.

— Нагодуймо коней. Вони браво нам служили, бідолахи.

Джон віддав своєму гарону залишки вівса й погладив гриву, а Привид тим часом нетерпляче блукав між каміння. Щільніше натягнувши рукавиці, Джон розім’яв обпечені пальці. «Я — щит, який боронить людську державу».

У горах луною полетіла сурма мисливського ріжка, а за мить долинуло брехання собак.

— Скоро вже будуть тут,— мовив Кворин.— Тримай свого вовка в руках.

— Привиде, до мене,— гукнув Джон. Деривовк, наструнчивши хвоста, неохоче повернувся до нього.

Дикуни випірнули з-за гребеня менш як за півмилі звідси. Перед ними бігли собаки — ощирені сіро-коричневі звірюки з чималою домішкою вовчої крові. Привид, наїжачивши хутро, вискалив зуби.

— Тихо,— пробурмотів Джон.— Стій.

Над головою почувся шурхіт крил. Приземлившись на оголену породу, орел переможно заклекотів.

Мисливці наближалися сторожко, либонь, боячись стріл. Джон нарахував чотирнадцятеро, а з ними — восьмеро собак. Десь половина з них ховали обличчя за грубими дерев’яними або шкіряними шоломами. З обох флангів лучники вже припасовували стріли до тятив маленьких луків з дерева й рогу, але не спускали. Решта були озброєні списами й обушками. В одного була пощерблена кам’яна сокира. Захищали їх розрізнені деталі лат, які вони познімали з убитих розвідників чи награбували під час нальотів. Дикуни не добувають руди й не плавлять заліза, та й на північ від Стіни небагато ковалів і ще менше кузень.

Кворин витягнув меча. Історія про те, як він навчився рубатися лівою рукою, потому як позбувся половини правої долоні, вже стала легендою: подейкували, що зараз він управляється з клинком навіть краще, ніж перед тим. Джон пліч-о-пліч став зі здорованем-розвідником і висмикнув з піхов Довгопазура. Незважаючи на холод, очі йому щипало від поту.