Читать «Битва королів» онлайн - страница 543

— Вода вже покривається льодом,— зауважив Кворин, повертаючи вбік,— бо можна було б проїхати трохи річищем. Та якщо ми зараз розіб’ємо лід, вони цього не проґавлять. Тримайся ближче до скель. Там далі, за півмилі звідси, буде поворот, і ми заховаємося.

Він в’їхав у тіснину. Джон, кинувши останній тоскний погляд на багаття, рушив за ним.

Що далі вони їхали, то щільніше їх обступали стрімчаки. Вершники прямували за підсвіченою місяцем стрічкою струмка до його витоків. Кам’янисті береги, мов бородою, поросли бурульками, але Джон чув буркотіння води під тоненькою крижаною шкуринкою.

На півдорозі шлях їм перепинив гірський обвал — обрушився цілий уламок скелі, але маленькі гарони, які впевнено стояли на ногах, змогли його подолати. За обвалом стрімчаки різко зійшлися, а струмок вивів вершників до підніжжя високого вигнутого водоспаду. В повітрі, наче подих велетенського холодного звіра, висіла імла. Бурхливі води срібно сяяли у світлі місяця. Джон тривожно роззирнувся. «Звідси немає виходу!» Вони з Кворином, може, і здатні видертися по цих стрімчаках, але не з кіньми. А пішки вони довго не протягнуть.

— А тепер швидко,— звелів Кворин. Здоровань на маленькому конику перетнув слизьке від льоду каміння, заїхав просто під стіну води — і зник. Оскільки він не повернувся, Джон буцнув коня п’ятами й поїхав за ним. Гарон хотів позадкувати. Водоспад гамселив їх крижаними кулаками, і від наглого холоду Джонові перехопило подих.

І тут Джон опинився на тому боці; він весь тремтів, мокрий до нитки, але ж він був на тому боці!

В розколину в скелі заледве могла проїхати людина верхи на коні, але далі стрімчаки розступалися, а ґрунт уже був піщаний. Джон відчував, як у бороді в нього замерзає вода. Привид здолав водоспад єдиним лютим стрибком, струсив краплі з хутра, підозріло принюхався до темряви, а тоді під однією з кам’яних стін задер ногу. Кворин уже зліз із коня. Джон зробив те саме.

— Ви знали про це місце.

— Коли я був не старший за тебе, то чув од брата історію про те, як він через цей водоспад погнався за тінь-котом,— Кворин розпріг коня, зняв сідло, вудила, вуздечку та прочесав пальцями розкуйовджену гриву.— В серці гір існує прохід. На світанку, якщо нас не знайдуть, поїдемо далі. Перша варта — моя.

Кворин всівся на землю, прихилившись спиною до скелі, й у сутінках печери перетворився на розмиту чорну тінь. Крізь хлюпотіння води Джон розчув шурхотіння криці по шкірі, що могло означати тільки одне: Піврукий оголив меча.

Джон скинув мокрого плаща, та було надто холодно й вогко, щоб знімати все. Привид розтягнувся поряд з господарем і, перш ніж скрутитися до сну, облизав йому рукавиці. Джон радів його теплу під боком. Цікаво, думав він, чи палахкотить іще з того боку багаття, а чи вже вигоріло. «Якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття». Крізь завісу водоспаду світив місяць, прокладаючи на піску бліду тріпотливу доріжку, та за деякий час і вона зблякла і згасла.

Нарешті прийшов сон, а з ним і кошмари. Джонові наснилися охоплені полум’ям замки й невпокоєні мерці, які повставали з могил. Коли Кворин збудив його, було ще темно. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, дослухаючись до води й чекаючи світанку.