Читать «Битва королів» онлайн - страница 539

— Я — королівський правиця.

Говоріння виснажило його, а від почутого він заплутався.

Мейстер Балабар мав стражденний вигляд.

— Ні, мілорде, я... Вас поранили, ви були при смерті. Тож обов’язки перебрав ваш батько. Лорд Тайвін, він...

— Тут?!

— З дня битви. Це лорд Тайвін нас усіх урятував. Простолюд каже, то був дух короля Ренлі, але розумні знають краще. Це був ваш батько з лордом Тайрелом, з лицарем квітів і лордом Мізинчиком. Вони пройшли крізь попіл і вдарили узурпатора Станіса з тилу. То була видатна перемога, а потім лорд Тайвін заселився у Вежу правиці, щоб допомагати його світлості відновити порядок у королівстві, хвала богам.

— Хвала богам,— тупо повторив Тиріон. Його клятий батечко з клятим Мізинчиком і привидом Ренлі? — Мені потрібно...

«А що мені потрібно?» Він не міг попросити рожевого Балабара привести до нього Шей. Він міг би по неї послати, та кому довіритися? Вейрису? Брону? Серу Джейсліну?

— ...побачити мого зброєносця,— закінчив Тиріон.— Пода. Пейна.

«На мості з кораблів був Под, це хлопець урятував мені життя».

— Хлопця? Дивака?

— Дивака. Подрика... Пейна. Ідіть... покличте його.

— Як зволите, мілорде,— мейстер Балабар кивнув і поквапився геть. Тиріон, чекаючи, відчував, як полишають його сили. Цікаво, думав він, скільки ж він тут проспав? «Серсі була б не від того, щоб я заснув навіки, але від мене такої послужливості хай не чекає».

Подрик Пейн прослизнув у спальню боязко, як мишка.

— Мілорде? — підкрався він ближче до ліжка. Цікаво, подумав Тиріон, як може такий хоробрий у бою хлопчина так боятися лікарняної палати? — Я хотів лишитися біля вас, але мейстер відіслав мене геть.

— А ти відішли його. Слухай мене. Важко говорити. Мені потрібне сновійне вино. Вино, а не макове молочко. Іди до Френкена. До Френкена, а не до Балабара. Дивись, як він його робитиме. Принеси сюди.

Под кинув погляд на Тиріонове обличчя, але миттю відвів очі. «Ну, не можу його винити».

— Мені потрібна,— провадив Тиріон,— моя... варта. Брон. Де Брон?

— Його зробили лицарем.

Навіть хмуритися було боляче.

— Знайди його. Приведи сюди.

— Як скажете, мілорде. Брон.

Тиріон стиснув хлопця за зап’ясток.

— А сер Мандон?

Хлопчак здригнувся.

— Я н-не хотів його в-в-в...

— Він мертвий? Точно? Мертвий?

— Потонув,— шаркнув той ногами.

— Добре. Нічого не кажи. Про нього. Про мене. Нічого. Зовсім.

Заки зброєносець пішов, Тиріона полишили останні сили. Відкинувшись на подушку, він заплющив очі. Може, йому знов насниться Тиша. «Цікаво, як би їй тепер сподобалося моє обличчя»,— гірко подумав він.

Джон

Коли Кворин Піврукий звелів йому назбирати хмизу на багаття, Джон зрозумів, що кінець недалеко.

«Приємно буде знову відчути тепло, хай і ненадовго»,— сказав він собі, обрубуючи голе гілля зі стовбура всохлого дерева. Привид сидів, спостерігаючи за ним, мовчазний як завше. «Чи завиє він по мені, коли я помру, як вив Бранів вовк, коли той упав? — думав Джон.— Чи витиме Кошлай у Вічнозимі та Сіровій з Наймірією — хай де вони є?»