Читать «Битва королів» онлайн - страница 538

— Ім’я,— видихнув Тиріон.— Ім’я.

Мейстер закліпав.

— Що? Ви — Тиріон Ланістер, мілорде. Брат королеви. Ви пам’ятаєте бій? Іноді від ран на голові...

— Ваше ім’я.

В горлі в нього пересохло, а язик забув, як вимовляються слова.

— Я — мейстер Балабар.

— Балабар,— повторив Тиріон.— Принесіть мені... дзеркало.

— Мілорде,— сказав мейстер,— я б не радив... це, мабуть, немудро... ваша рана...

— Несіть! — мовив Тиріон. Вуста не слухались і скеміли, наче розбиті ударом кулака.— І пити. Вина. Не маку.

Почервонівши, мейстер підвівся й поквапився геть. Повернувся він з карафою світло-бурштинового вина й маленьким посрібленим люстерком у вишуканій золотій рамі. Присівши на край ліжка, він налив пів-кухлика вина й підніс Тиріону до набряклих вуст. Вино потекло в горло, приємно холодячи, але він заледве відчував його смак.

— Ще,— попросив Тиріон, коли кухлик спорожнів. Мейстер Балабар налив знову. Допивши другу порцію, Тиріон Ланістер відчув у собі сили поглянути собі в обличчя.

Він перевернув люстерко — і не знав, сміятися йому чи плакати. Поріз виявився довгим і покрученим: починався аж від волосся попід лівим вухом і закінчувався на правій вилиці. Трьох чвертей носа бракувало, бракувало і кавалка губи. Хтось кетгутом пришив відірвану шкіру, і незграбні стібки й досі виднілися по шву свіжої, ще червоної, напівзагоєної рани.

— Чарівно,— прохрипів Тиріон, відкидаючи дзеркало.

Нарешті він усе пригадав. Міст із кораблів, сер Мандон Мур, рука, меч перед обличчям... «Якби я не відсахнувся, мені б тим ударом півголови знесло». Джеймі завжди казав, що сер Мандон у королівській варті найнебезпечніший, бо в його мертвих порожніх очах не прочитаєш і натяку на його наміри. «Не слід було нікому з них довіряти». Він знав, що сер Мірин і сер Борос працюють на сестру, а пізніше — сер Озмунд, але дозволив собі вірити, що решта не розгубили ще залишків честі. «Серсі, певно, заплатила йому, щоб я не повернувся після бою. Бо як іще це пояснити? Не пам’ятаю, щоб я чимось образив сера Мандона». Тиріон помацав обличчя, торкаючись набряклої шкіри короткими тупими пальцями. «Ще один подаруночок від любої сестрички».

Мейстер став біля ліжка, як гуска, що зараз кинеться тікати.

— Мілорде, ось тут і ось тут, можливо, шрам лишиться...

— Можливо? — пирхнув Тиріон — і здригнувся від болю. Шрам лишиться точно. Та й ніс навряд чи найближчим часом відросте. Хоча на його обличчі й так не було на що дивитися.— Це мене... навчить... не гратися... з сокирою...— він натягнуто посміхнувся.— Де... ми? Що це... що це за місце?

Говорити було боляче, але Тиріон мовчав занадто довго.

— Ви у Мейгоровій тверджі, мілорде. Це покої над бальною залою королеви. Її світлість не хотіла вас далеко відпускати, щоб самій за вами наглядати.

«Хто б сумнівався».

— Поверніть мене,— звелів Тиріон,— у моє ліжко. У мої покої.

«Де я буду в оточенні своїх людей, зі своїм мейстром — якщо, звісно, знайду такого, якому можна довіряти».

— Ваші покої... мілорде, це неможливо. У колишніх ваших покоях тепер живе королівський правиця.