Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 65
Ізабелла Сова
— І саме на такі експерименти американські науковці одержують нечувані гранти. А я не можу вижебрати в універі тисячу злотих на пристойне анкетування.
П’яте
— Слухай, Ягодо, я більше не винесу цього щебетання.
Альдона ввірвалася до телезали в середині сеансу з Маріушем від лимонів.
— То, може, я сьогодні піду раніше? — виструнчився Маріуш.
— Альдона зачекає, — з натиском сказала я. — А ми спробуємо закінчити розмову.
— Але я вже забув, що хотів сказати, — зізнався він. — Я і справді волію перенести це на інший час.
Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.
— Я більше цього не винесу, — повторила вона. — Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.
— Тобто що?
— Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати плитку в горішній лазничці. Що він повинен до мене повернутись і край!
— Що ще?
— Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.
Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.
— А він тут? — здивувалась я.
— Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.
— То запроси його сюди.
Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.
— Здається, ви любите спілкуватися в чаті, — почала я.
— Через «аську», — спростував він. — Але люблю. Навіть дуже.
Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?
— А що вам дають ті розмови?
— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.
— Тобто в подружньому житті?
— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.
— Сенс життя?
— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!
— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.