Читать «Тістечка з ягодами» онлайн - страница 67
Ізабелла Сова
— Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. — «Ого! В мені обзиваються татові гени».
— Над чим тут думати, — наполягав Мацек. — Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.
— Але я не маю реманенту. Крім чапсів.
— Цього досить.
— А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.
— Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?
Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?
— Ну і класно, — похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. — Як німецький мотоцикліст.
— Коні не луснуть від сміху?
— Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.
Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.
— Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.
— А той, що далі?
— Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.
— Оця малеча? — здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.
— Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.
— На людей теж?
— Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, — розчулився Мацек. — Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?
Восьме
Я зайшла до ординаторської на зігнутих ногах, як гепард.
— І як воно було? — запитав Болек.
— Жорстко й високо. Але Шкатула — це страшенно класний кінь.
— Йому, щоправда, далеко до скакунів Рогану, зате він товариський, як американські туристи, — визнала Юлька.
— Замість ходити по колу на лонжі, він щомиті підбігав до Мацека і дмухав йому у вуха.
— Це його спосіб привітання, — пояснив Болек. — Шкатула липучий, як мало який кінь.
— І подумати тільки, що Мацек в останній момент викупив його з прогулянки.
— З якої ще прогулянки?
— До Італії. Ну знаєш, із квитком у один бік. Італійці кохаються в конині. Качок теж мав щастя, що трапив на Рисека. Його викидали з кожного клубу у воєводстві.
— За що? — здивувалась я. Качок і справді не мав ангельського характеру Шкатули, але не видавався мені потворою.
— Це довга історія. Він потрапив до тренерів, які кийком і копняками вибили з нього рештки симпатії до їздця. Тому він робить усе, щоб тебе позбутися. Треться об дерева, стрибає в кожну калюжу, бабрається в болоті і стає дибки.
— А Вінету?
— Він пропрацював на конезаводі десять років, а потім його віддали Мацекові за три пляшки горілки. Саме так виглядає польський сантимент до коней. І, певно, не тільки до них.
Дев’яте
Шоста ранку
— Побачиш, як тобі буде гарно, — запевнював Мацек. — Нема нічого приємнішого, ніж уранішня їзда без підтримки.