Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 206

Зрештою чоловік зауважив хлопця і підвів голову. На мить їхні погляди схрестилися у дзеркалі. Артем опустив голову та зрушив з місця. Проминувши перші три кабінки, штовхнув двері четвертої та ввалився досередини. «Це не він, — з полегкістю висновкував хлопець. А потім розсердився сам на себе: — Не тупи! Зрозуміло ж, що не людина Кахи! Мужик зайшов просто посцяти! Вони ж не ідіоти лишати сумку з наркотою в порожній кабінці».

Півхвилини Артем не рухався, вслухаючись, як чоловік сушить руки під сушаркою. Потім Росомаха забрався, і в туалеті стало тихо. Хлопець постояв кілька секунд і насупився — подумав, що з переляку помилився. Визирнувши з кабінки, перерахував двері. Ні, все гаразд, він у четвертій. Знову зачинившись, Артем повісив наплічну сумку на гачок, опустив кришку унітаза й сів на неї. Витер долоні об сорочку, дістав із кишені телефон і, щоби вгамувати тремтіння, вчепився в нього обома руками.

Довго чекати не довелося.

О 18:03 відчинилися та зачинилися двері туалету. Якийсь час по тому було тихо, Артем навіть підвівся, міркуючи, чи не виглянути з кабінки, коли розчув тихий шурхіт кроків по кахлях, після чого хтось ступив до сусідньої, п’ятої за рахунком кабінки та замкнувся всередині.

Артем перестав дихати. Він очікував на стук, але однаково ледь не впустив із рук телефон, коли з-за перегородки долинуло чітке подвійне «тук-тук»… і через секунду — ще одне. Хлопець увімкнув смартфон, зайшов у Viber, набрав повідомлення «Я на місці», вибрав серед збережених номер, який йому дав Каха, і втопив кнопку з командою «Надіслати». Спливло трохи часу, і за перегородкою теленькнув телефон, сповістивши про надходження повідомлення. Артем ледь не похлинувся повітрям: усе по-справжньому. Через секунду він почув, як у сусідній кабінці — внизу, біля підлоги — щось зашаруділо, а потім крізь отвір між підлогою та перегородкою протиснулася сіро-коричнева сумка.

Клацнула засувка, дверцята п’ятої кабінки розчинилися, і чоловік, який передав вантаж, вийшов із туалету.

Упродовж хвилини Артем насторожено вивчав сумку. Не дуже об’ємна, із цупкого шкірозамінника, в сіро-коричневу клітинку та з вибитим написом «Louis Vuitton» на ручках. Типова китайська підробка. Зрештою хлопець узявся за ручки, підтягнув сумку до ніг і поставив на кришку унітаза. Важка. Артем відступив і скривився — тілом прокотилася хвиля гарячкового тремтіння. Він раптом подумав: а що, як усередині не наркотики? Що, як там бомба? Раптом Каха й Муса зовсім не наркоторговці, а члени ІДІЛ чи ще якого-небудь ісламського угруповання, що прагне помститися росіянам за бомбардування Сирії та знайшло спосіб пронести вибуховий пристрій до термінала?

Артем схилився над сумкою, неслухняними руками розстібнув блискавку та полегшено шморгнув. Не вибухівка. Те, що припущення про бомбу не справдилося, несподівано дуже зворушило, і хлопець уперше за день усміхнувся і вперше відтоді, як востаннє розмовляв із Кахою, дозволив собі повірити, що все буде добре. Всередині сумки лежало вісімнадцять ретельно обмотаних коричневим скотчем пакунків, кожен завбільшки з коробку з-під парфумів, і нічого й віддалено схожого на годинниковий механізм чи детонатори. Артем узяв один із пакунків, зважив на долоні, роздивився з усіх боків, навіть обережно принюхався. Напевно, наркотики, хоча крізь скотч не пробивалося ніякого запаху. Артем кинув пакунок назад і знову криво всміхнувся: начебто він знає, як за запахом відрізнити амфетамін від екстазі чи від героїну.