Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 207

Спустивши сумку на підлогу, хлопець умостився на кришку унітаза й замислився. Тепер найважливіше — не накоїти дурниць. Він глипнув на телефон. 18:09. До посадки сорок хвилин. Потім задер голову й обстежив стелю, трохи запізно переконуючись, що в туалеті немає камер. Він із задоволенням просидів би решту часу в кабінці, проте подумав, що це ризиковано. Навряд чи у службі безпеки аеропорту передбачено окремого співробітника, який стежить, скільки людей заходить до, а скільки виходить із туалету, але якщо такий є, Артем не мав бажання з ним знайомитися.

Хлопець просидів у туалеті до 18:15, а тоді, гамуючи хвилювання, повернувся до термінала. Власну сумку він закинув за спину, а «Луї В’юттона» поніс у витягнутій руці. Трохи менш як півгодини Артем бродив дьюті-фрі магазинами, уникаючи світити «В’юттоном» перед камерами, а за десять до сьомої пройшов до тридцять дев’ятого ґейту та зайняв місце неподалік виходу до телескопічного трапа.

Посадка почалася о 18:55. Ніхто не зважав на другу Артемову сумку, і вже за кілька хвилин по сьомій хлопець вмощувався на своєму сидінні у хвостовій частині «Боїнга 767». О 19:20 літак здійнявся у повітря. Впродовж півгодини після того, як лайнер прорвався крізь хмари й пілоти вимкнули знак «Застебнути ремені», Артем тричі зривався на ноги й зазирав до багажного відділення над головою, перевіряючи, чи із сумкою все гаразд, але потім адреналін вивітрився, втома далася взнаки, і, заколисаний монотонним гудінням турбін, хлопець заснув так міцно, що стюардеса, котра за чверть до дев’ятої за московським часом почала роздавати в економ-класі вечерю, не змогла його добудитися.

Артем без задніх ніг проспав наступні п’ять із половиною годин.

8 травня 2017-го У повітрі над Південно-Східною Азією 07:16, GMT +7

Інша стюардеса виявилася настирливішою.

— Сніданок?

— Що? — Артем насилу продер очі. Спину ломило після спання в незручній позі, а в ліве вухо ніби встромили штопор. У голові гуло.

— Бажаєте сніданок?

Хлопець кинув погляд під ноги, перелякано рохнув і закрутив головою.

— Де моя сумка?! — У грудях щось затьохкало. Він не почувався дезорієнтованим і добре пам’ятав, де перебуває, але чомусь спросоння вирішив, що після зльоту заштовхав сумку під сидіння крісла, що попереду, і тепер ледь не вмер, побачивши, що між ногами порожньо.

— Перепрошую? — не зрозуміла стюардеса.

Артемові стало душно, щоправда, завдяки перелякові він швидше прийшов до тями: адреналін ринув у кров, і в голові прояснішало.