Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 205

За чверть до шостої Артем доплентався до південно-західного крила, розвернувся та посунув назад. Проминув тридцять шостий… тридцять сьомий… тридцять восьмий ґейт і раптом відчув, як спітніли долоні. Нервозність повернулася. В очах мерехтіло від метушні, якісь жінки, оточивши працівницю аеропорту біля виходу до рукава, про щось сперечалися, крізь фоновий шум час від часу прорізалося оголошення про завершення посадки на той чи той рейс, але хлопець не чув нічого, крім власного пульсу у вухах. Бух, бух, бух. Артем знову зиркнув на телефон — 17:48, — різко повернув ліворуч, пройшов повз крісла до скляної стіни й утупився в летовище.

Треба заспокоїтися.

Погода псувалася. Хмари важчали та притискалися до землі. Поодинокі промені, що продиралися крізь них, встеляючи світлими плямами доріжки для маневрування, здавалися брудними. Сріблястий лайнер «Аерофлоту» повільно відчалював від телескопічного трапа. Артем провів його очима та спробував сконцентруватися на тому, що казав Каха. Ескалатор, ліфт, питний фонтанчик. Четверта від входу кабінка. Зачинитися зсередини й чекати. Ні з ким не розмовляти, не виглядати з кабінки. Коли в перегородку постукають — двічі по два, тук-тук, тук-тук, два парні постукування, і ніяк інакше, — ідентифікувати себе через Viber. Почекати кілька хвилин, забрати просунуту під перегородкою сумку та піти на посадку. Все просто. Хлопець заплющив очі. Він у безпеці, тривожитися нічого, це дьюті-фрі зона, ніхто його не чіпатиме, тут не діють закони… ну, майже не діють. Та що дужче він намагався заспокоїтися, то більше сценаріїв того, як усе може зірватися, виринало в голові. А що, як офіцер, який стежить за камерами спостереження, — тут же все має бути напхано ними, так? — вловить, що в нього після виходу з туалету з’явилася ще одна сумка? Бух, бух, бух. А що, як сумка виявиться завеликою, і працівники компанії зупинять його перед трапом? Бух, бух, бух. А що, як його зупинять перед посадкою просто через те, що в нього дві сумки, адже зазвичай до салону можна брати лиш одну? Лячні думки бульбашками лускали в голові, і щоразу Артем здригався, наче йому хлюпали холодною водою за комір.

Коли він утретє поглянув на телефон, годинник на екрані показував 17:57. Час іти.

На ватяних ногах Артем поплівся до центрального проходу, проминув сороковий ґейт, за магазином «Duty Free Partners» повернув праворуч і пірнув до туалету. Прочинивши двері зі схематичним зображенням чоловічка, хлопець застиг як укопаний. Праворуч — сім чи вісім кабінок, ліворуч — ряд умивальників під заляпаним дзеркалом і (в окремій ніші) дві сушарки для рук. Над одним із умивальників схилився чоловік середнього зросту в сірих шерстяних штанах і світлій жилетці з асиметричним масивом кишень усіх форм і розмірів. Неохайні бакенбарди й кучма нерозчесаного смолянистого волосся робили його схожим на Росомаху з фільму «Люди Ікс». Хлопець, затамувавши подих, мовчки витріщався. Невже це він? Той, хто передаватиме сумку? Каха заборонив не те що озиватися, а навіть дивитися на нього. І що тепер? Артем обмацав поглядом підлогу під умивальниками. Біля ніг Росомахи не було ніяких сумок.