Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 197

(збережи мені пальці — я більше не торкатимуся заміжніх жінок)

(витягни мене звідси — я повернуся і доглядатиму батька)

(гаразд, забирай долоні — лише не дай померти)

Якоїсь миті росіянина замлоїло від презирства до самого себе, та благати він не припинив: межа напруження, за якою нерви здають і думки починають панувати над людиною, а не навпаки, вже залишилася позаду. Не усвідомлюючи, що з горла ллються тихі стогони, чоловік потягнувся розбухлими до розмірів боксерських рукавичок долонями до неба, і тоді…

— Єгоре.

(я помилився… пробач… я хочу жити… змилуйся)

— Єгоре, чуєш мене?

— А? — Парамонов кліпнув, безпорадно, зовсім беззахисно, наче незрячий, і поклав на лице передпліччя, немовби затуляючись від різкого світла.

— Це я, Анна. — Її голос змінився до невпізнання. Жінка схилилася, прибрала руку, а тоді допомогла росіянину сісти.

— А. Я бачу. Так. Що таке?

— Я збрехала тобі. — Анна сіла, підігнувши ноги під себе. На обличчі — такий вираз, ніби вона щойно ковтнула отруту. Чи от-от має ковтнути. — У мене є гроші.

За кілька кроків від них Гелен Горовіц стояла навкарачки та з якимось сухим гавканням збльовувала світло-коричневі згустки. Дюк Апшоу тулився до стіни на відстані випростаної руки — обличчям до Гелен, але з поглядом, спрямованим у нікуди. Лейла сиділа в Дюка під боком, дихала — з-під намотаного на голову іранки мотлоху раз по раз вислизали хмарки пари. Вони пережили третю ніч на висоті шести тисяч метрів.

Парамонов наморщив лоба та прошелестів:

— Які гроші?

— У мене були гроші, коли ти розпалював вогнище. Але я не сказала. Хотіла, але не змогла. Пробач.

Ніяк не вдавалося зосередитися. Низовий вітер сік обличчя колючим поземком.

— Чому? — Він тримав розпухлі руки перед собою так, нібито вони були брудними.

— Не змогла.

— Та похер…

Парамонов подумав, що кілька зайвих папірців нічого не змінили б, він однаково не розпалив би багаття.

— Ти не зрозумів. — І Анна взялася діставати з-за пазухи, із кишень, зі взуття скручені валиками доларові банкноти й розкладати їх перед росіянином.

Мружачись, бо навіть просіяне крізь хмари світло обпалювало очі, Єгор отетеріло витріщався на готівку.

— Звідки?

Повітря між ними неначе просякло отрутою. Аннині плечі затремтіли від безгучних ридань, одначе запалі очі залишилися сухими. Вона нічого не відповіла.

— Це весь час було в тебе? — Чоловік наче вичавлював слова з-під преса.