Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 198

Вона кивнула.

— Я не розумію. — Горло стислося, Парамонов почав задихатися.

— Пробач… пробач мені… — зашепотіла Анна.

— Стільки… — він не міг відірвати очей, — їх тут стільки…

— Вибач. — Їй здавалося, що хтось насипав у груди холодної землі.

— Стерво, чому не віддала раніше?

Анна затулила обличчя долонями, із горла вибрався уривчастий і низький, майже звірячий стогін.

— Не змогла-а-а!

Чоловік нахилився — на шиї проступили товсті вени — і зашипів їй просто в обличчя:

— На хріна вони мені зараз?

— Розпали, — проскочило з-поміж долонь. — Спробуй іще раз.

— Ти дурепа. — Парамонов відхилився, підняв руку та показав пальцем у небо. — Дурепа! — Жінка не зреагувала, і росіянин роздратовано просипів: — Подивися!

Анна прибрала долоні, задерла голову та втупилася у важку запону із сірих хмар.

Єгор заплющив очі, скулився та закричав. Крик болючою хвилею підступив із легенів, шкрябонув суху горлянку та розчахнув задерев’янілий рот так, що хруснули вилиці. Йому ввижалося, наче дзвінке відлуння здіймається до хмар, лавиною скочується у провалля з обох боків сідла, а потім чоловік розплющив очі та зрозумів, що крик дзвенить лише в його голові — він навіть не розтуляв губів.

Звісивши голову, Анна сиділа перед ним і тупилася в землю. Мовчки вихлюпувала відчай у зернисте від замерзлої вологи повітря.

Єгор знову склепив повіки й уявив, як щосили перетискає Аннину горлянку. Він бачив, як зашкарублі долоні обхоплюють тонку шию, бачив, як пальці встромляються у щитоподібний хрящ, намагаються дістатися до гортані. До вух долинало розпачливе, схоже на хрускіт сухої деревини й напрочуд реалістичне хрипіння. А потім, розплющивши очі, Парамонов раптом зрозумів, що все насправді — поваливши Анну на землю, він обома руками вчепився їй у горло. Обморожені пальці не згиналися, тож Єгор радше розплющував шию, ніж душив. Жінка хрипіла — вкриті орнаментом прожилок очі лізли з орбіт — і невміло відбивалася, проте не мала сил, аби скинути Парамонова із себе. Росіянин відшукав точку, налігши на яку, повністю перекрив доступ повітрю. Хрипіння урвалося, обличчя Анни посіріло, а очі закотилися. І тоді Парамонов почув за спиною слабкий до невпізнання голос Дюка Апшоу:

— Не треба. Ти вб’єш його.

Він помітив якусь тінь, устиг подумати «чому його, а не її?», а тоді голову немовби прошило розривною кулею. Руки підігнулися, Єгор упав на Анну й розгледів, як із-за вуха бурхливо б’є кров. Він спробував озирнутися, з’ясувати, що то за тінь поза спиною, та щось тверде й холодне розклинювало череп у місці з’єднання із шиєю та заважало повернути голову. Через секунду він почув, як Апшоу зронив:

— Навіщо? — і на тому все, кінець, це слово віднесло його до темряви.

10:08

Анна не сподівалася нападу, інакше змогла би ухилитися — відсахнутися та відповзти, — і цього, зважаючи на їхнє виснаження, мало би вистачити, щоб уникнути сутички, втім, росіянин накинувся несподівано швидко, і вона не зреагувала.

Попервах страху не було. Анна бачила слабкість Парамонова й основне — чекала, що втрутиться Апшоу, проте кардинал, хоч і сидів за два кроки від них, не поворухнувся. Коли жінка нарешті злякалася та взялася відбиватися, було вже пізно: росіянин зімкнув руки на її шиї та почав душити.