Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 196

А трохи більш як за десять років сталося дещо дивне. На початку червня 1992-го Неля Йосипівна померла, й Анниного батька немовби підмінили. Готуючись до похорону, Данило дбав про дотримання канонів із не меншою одержимістю, ніж налаштовував доньку проти релігії десять років тому. Початок дев’яностих був стрьомним, світ, здавалося, тріщав по швах: Анна щойно закінчила університет і не мала роботи, її батько роботу мав, але йому не видавали зарплату, траплялися вечері, під час яких на тарілках у них не було нічого, крім минулорічної картоплі, та попри це Данило не пошкодував останніх купонів, аби купити все необхідне (іконка, свічки, поховальний віночок), а потім, у день похорону, пожертвував належну суму й уважно простежив, аби священик зробив усе, як потрібно, — панахида, відспівування, запечатування могили.

Анна вже була дорослою, крім того, батькові намагання прищепити їй критичне мислення зрештою далися взнаки, тож, споглядаючи, як група жіночок зі скорботними лицями затягує похоронну пісню над відкритою труною, вона нахилилася до батька та прошепотіла:

— Навіщо це все, якщо Бога немає? Хіба їй не однаково? — Його губи смикнулися, й Анна поквапливо додала: — Можна просто віддати їй шану. Навіщо ця вистава з купою чужих людей, які забудуть про бабусю, щойно ми підемо?

Данило Ревега повернув голову, проте погляд втратив гостроту, й він дивився немовби крізь доньку.

— Невже ти не розумієш? — Він зобразив невиразний жест рукою, ніби як накидаючи невидиме рядно на труну. — Це ж не про Бога.

Вітер кинув пасмо волосся Анні в обличчя.

— А про що тоді?

— Про повагу до того, ким ми є.

13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Крізь морок на сході пробилося ранкове світло.

Єгор лежав на спині попід скелею, впираючись маківкою в чиєсь стегно. Світанок поглинав чорноту й водночас випалював щось у його мозку. Він спробував згадати, як засинав чи як переповзав до заглибини, проте не зміг; можливо, його перетягнув Апшоу. Голова була важкою та гарячою, а руки нижче за лікті — цілковито нечутливими. Пілот не став перевіряти, чи може ними рухати, бо не хотів дивитися на долоні. Чутливість у решті тіла не зникла — Парамонову здавалося, наче холод пожирає груди зсередини, і понад усім цим розкинула чорні крила спрага: думки про воду завдавали фізичного болю.

Упродовж кількох годин свідомість немовби тліла, то пригасаючи, то розгоряючись. Під час чергового пробудження Єгор порухав головою, намагаючись розворушити того, в кого впиралося тім’я, і, не дочекавшись реакції, запанікував: померли, вони всі померли, він тепер сам на сідлі. Страх роздув серце до розмірів футбольного м’яча, Парамонов відчував, як воно мляво штовхається під ребрами. Він спробував закричати, проте з горла витиснулося лише хрипле покректування. Очі заметалися поміж розкошланими хмарами, і раптом крізь тріщину в свинцевій товщі неба проступило вродливе жіноче обличчя: високі вилиці, мідне волосся. Єгор сіпнувся. Зоя? Погляд померкнув, Парамонов затремтів і почав одчайдушно торгуватися з тим, у кого ніколи раніше не вірив.