Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 194

Батько оскаженів, коли дізнався. Анна сама розбовкала за два тижні після походу до церкви, і Данило розкричався так, що на шиї поздувалися жили. Потім зателефонував матері та взявся горлати на неї, мовляв, як ти наважилася? Репетував, аж слина летіла. Неля Йосипівна зрештою кинула слухавку, й тільки потому Данило помітив, що Анна заходиться слізьми на колінах у дружини. Кавкаючи, дівчинка намагалася пояснити, що вони просто молилися і не зробили нічого поганого, на що Данило загорлав, що єдина мета молитов — сформувати ілюзію, нібито проблеми замість того, щоб вирішувати, можна перекинути на всесильного бороданя, і що це неправильно, що світ насправді жорстокий і покладатися треба лише на себе.

Трохи заспокоївшись, батько знову набрав матір і попередив: якщо хоче надалі бачитися з онукою, повинна відмовитися від ідеї затягнути її до церкви. Він вислухав відповідь, а тоді навдивовижу спокійним голосом запевнив, що сам подбає про релігійне виховання доньки, — пообіцяв, що відтепер вони щовечора разом читатимуть Біблію.

І вони справді почали читати. Тобто читала Анна, а потім вони обговорювали прочитане.

Минуло багато років, допоки Анна зрозуміла, що саме батько прагнув їй донести. Пам’ятала, як якогось дня наприкінці червня він примусив її прочитати 6-й розділ Книги Ісуса Навина про зруйнування ізраїльтянами Єрихона. Вона ледве продерлася крізь недоладний, важко складений, майже неперетравний текст, нічого, певна річ, не второпавши, після чого батько, як міг, пояснив їй, що таке Ханаан і хто такі хананеї, та попросив ще раз перечитати вірші 6:20 та 6:21:

20. І закричав народ, і засурмили в сурми. І сталося, як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним криком, то впав мур на своєму місці, а народ увійшов до міста, кожен перед себе. І здобули вони те місто.

21. І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча.

Анна однаково не зрозуміла. Її батько взяв олівця, підкреслив слова «усе знищили вістрям меча» та поглянув на доньку. Вона опустила очі — не могла збагнути, чого він хоче. І тоді Данило спалахнув. Затято, ледве стримуючись, аби не перейти на крик, заходився пояснювати, що племена Ізраїлю прийшли на чужу землю та винищили хананеян — чоловіків і жінок, старих і малих, усіх без винятку, — вони захопили їхню землю, змели їх із лиця землі, і що це геноцид, чистий геноцид, будь-яка цивілізована людина має визнати це геноцидом, і що геноцид залишається геноцидом, навіть якщо його чинять за велінням Бога. Його донька, давлячись слізьми, кивала — так, тату, так, це геноцид, — але не наважилася сказати, що вперше чує це слово.