Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 8

– Е-е-е… А ти чого тут? – промимрив він, відчувши, що червоніє.

– Та так, вирішила за тобою піти, щоб ти, бува, не загубився.

– А, дякую! То що, пішли?

– Почекай… – сказала Олена вкрадливо і якось дивно подивилася на Антона. Він відчув всередині жар, що розливався по тілу.

Олена поклала руку йому на плече і наблизила до нього своє обличчя. Потім провела пальчиком по його щоці, далі по шиї і раптом поцілувала. Антон обхопив її талію однією рукою, шию другою і увіп’явся в її губи. Та Олена якимось дивовижним рухом раптом вивільнилася з його обіймів.

– Не поспішай, – тихо сказала вона. – Пізніше…

– Добре, – відповів Антон. – То пішли до наших?

– Так, – почув він у відповідь. – Іди першим.

– Окей.

Антон рушив уперед. Через кілька кроків він озирнувся, але Олени позаду не було. Він ошелешено роздивлявся навколо. Та її не було ніде, взагалі. Він відчув страх і побіг на знайомі голоси, що чулися з-за дерев. Хлопець вискочив на стежку.

– Що сталося? – навперебій запитували друзі.

Антон нарешті віддихався.

– Та якась чортівня.

– Яка чортівня? – сіпала його Ольга.

– Та тебе побачив, – Антон поглянув на Олену.

Друзі перезирнулися.

– Мене? І яким чином?

– Та таке… – Антон знітився.

Олена уважно подивилася на нього. Чи не Літавиця йому ввижалася?

– Я що, спокушала тебе?

– Ну якось так…

Ольга здивовано поглянула на Олену.

– Але ж ти увесь час була тут. Ти що, роздвоїлася?

– Та ні. Просто це Карпати, – відповіла Олена і засміялася.

– Ну що, можемо вже йти, чи ще хтось до туалету хоче? – сердито запитав Влад.

Поки вони брели вузькою стежкою, Олена думала про те, що сказав Антон. Вона ще з того часу, як старий мольфар повернув її до життя, почала цікавитися Карпатськими легендами та іншими речами, пов’язаними з цим особливим краєм. Літавиця та дуже підступна, але завжди відображає потаємні бажання людини. Якщо вона показалася Антону у її вигляді, виходить, Олена йому небайдужа, можна сказати, навіть заполонила його думки. Не Ольга, а вона. Ще цього не вистачало до повного щастя. Треба буде поменше з ним зустрічатися. Але це буде важко, з огляду на те, що Антон – хлопець Ольги. Та щось придумаємо.

Ще через дві години вони, нарешті, вийшли на вершину. Перед ними розстелявся величний пейзаж – гори, вкриті лісом, а унизу, у гірському урочищі – невелике озеро, утворене в льодовиковому карі. Це і є Несамовите. Олена завмерла перед цією величною красою, якій було невідомо скільки тисячоліть.

Вони спустилися униз та пішли до озера. Антон фотографував, Ольга радувалась, що в них вийде такий крутий репортаж, за який головний, може, навіть премію випише. Олена підійшла до води і доторкнулася до прозорої рідини. Вона відчула крижаний холод. «А ще кажуть, що кожен, хто вмиється водою з озера, до кінця року зустріне свою любов», – раптом згадала вона слова Тетяни. Несподівано дівчина захопила долонями воду і бризнула собі на обличчя. Та чи в неї нема коханого? А Влад?

– І що далі? – запитав він, стоячи біля води. – Вода крижана, не скупаєшся.