Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 16

– Ну все, досить з мене цих Карпат! – сказав він таким тоном, що стало зрозуміло – вони їдуть додому сьогодні ж.

– У мене ще відпустка не закінчилась, – промовила Олена і глянула на Назара, що сидів біля столу слідчого і спостерігав за цією картиною щасливої зустрічі.

– Дома догуляєш, – відрізав Влад. – Повертаємось якнайшвидше.

– Не вказуй мені, що робити, – сказала Олена.

Запанувала тиша. Вона раніше ніколи так не розмовляла. Тим більше з Владом. Завжди була спокійна, витримана, приязна. Влад заціпенів.

– Нууу… – протягнув він нерішуче. – А коли тоді?

– Коли я відчую, що вже час, – сказала вона твердо. – То я можу йти? – запитала вона у поліцейського?

– Угу, – він поглянув на неї з цікавістю. – Можете.

– Дякую! – відповіла дівчина і обернулася до друзів. – Ви йдіть, я зараз. Ідіть, ідіть, – додала наполегливо, бачачи, що вони нерішуче застигли на порозі.

Друзі рушили з кабінету. Олена підійшла до Назара.

– Ти йдеш?

Він кивнув. Вони вийшли за двері і попрямували до виходу.

– Я хочу подякувати, – сказала Олена, зупиняючись і дивлячись у чорні блискучі очі Назара. – За все.

– А я тобі. За все.

– Передай йому, що я пам’ятатиму. І вдячна.

– Передам. Ти знаєш, що то є твоя доля. То є твій вибір. Щасти тобі!

– І вам обом!

Олена стисла його долоню у своїх. Міцно-міцно. І відчула, як його сила і тепло перетікають до її тіла. Повільно, а потім все швидше, і ось її вже заливає хвиля впевненості. У тому, де її доля. Де її вибір.

Київ зустрів її спекою. Розпечений асфальт плавився під жовтогарячими променями, випаровуючи задушливий запах в улюблене місто. Коли вона, ледве дихаючи від задухи, підійшла до офісу редакції, раптом линула злива. Як у романі Булгакова. Отак несподівано, просто здійнявся вітер, сонце закрили хмари, загуркотів грім, і на землю лупонули величезні краплі, змиваючи нестерпну порожнечу і втому. Олена стояла під цим потоком, щасливо посміхаючись небу. Так, то її доля. І її вибір. Вона не знала, чи він був правильним. Чи був вірним у даний момент. Чи правильним взагалі. Але вона його зробила.

Вона зайшла до кабінету головного і зупинилася на порозі.

– Ось заява, – промовила Олена і простягла білий, неначе полотно для святкової вишиванки, аркуш паперу.