Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 10
Богдан Рута
Раптом Олена відчула, як щось схопило її за руку і почало тягти. Вона виринула з води. У голові паморочилось, вона вже майже нічого не відчувала і не розрізняла. Потім вона втратила свідомість.
Олена повільно відкрила очі. Її оповивала темрява. Десь поряд чулося ревіння води. Над дівчиною схилилась якась тінь. Вона намагалася розгледіти, хто ж це був. Вона почувалася втомленою, їй було холодно і мокро. Олена намагалася пригадати, що з нею сталося і як вона тут опинилася. Поступово туман у голові почав розсіюватись.
– Як ти? – раптом промовила тінь приємним баритоном. Голос був незнайомий.
– Наче нічого.
Вона намагалася розгледіти тінь, та місяць світив йому у спину.
– А ви хто? – запитала вона.
– Назар.
– Олена.
– Радий знайомству.
– Навзаєм.
Вона помовчала. Цікаво, що він тут робить поночі, на березі річки, у лісі.
– А ти тут звідки? – запитала вона.
– Гуляв. А що?
– Та нічого. Це ти мене врятував?
– Просто допоміг.
– Дякую.
Гуляв, каже. Нормальне таке місце для нічних прогулянок.
– Не бійся. Я не завдам тобі шкоди, – сказав він, наче вгадавши її думки.
– Та я й не боюся.
Олена не брехала. Дивно, але вона чомусь зовсім не боялася його.
– То як, можеш іти? – запитав він.
– Мабуть, можу.
Він допоміг їй звестися на ноги. Вона поглянула йому в обличчя. Господи, це ж він! Той хлопець, що стояв під мостом.
– Ти місцевий? – запитала вона. Серце шалено калатало. Хлопець із снів. На щастя чи на біду?
– Так. Живу у горах. А ти здалеку?
– З Києва.
Назар уважно дивився на неї.
– Тримай, – простягнув він свою курточку.
Олена слухняно зняла свою мокру і натягла його. Вона була їй завелика, але одразу стало тепліше.
– Ти в Карпатах раніше бувала? – спитав Назар.
– В дитинстві.
– Не сподобалось? Чому більше не приїжджала?
– Не було часу.
Не буде ж вона розповідати незнайомому хлопцю, що ота обіцянка висіла на ній цілих десять років, лякаючи її якоюсь невідворотністю. І їхати сюди вона просто боялася. А потім почалися ці сни…