Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 7

– Ти чого? – запитав Влад. – Пішли.

Олена повільно рушила за ним. На середині мосту вона зупинилася. Унизу бурчала ріка, розповідаючи щось, що б вона дуже хотіла зрозуміти, але не могла. Не вміла, бо ще не відчувала її так, як відчувають місцеві. Але їй подобалось те бурчання, подобалось дивитися на хвилі, що стрімко переливалися по камінню і бігли кудись стрімголов. Раптом вона побачила хлопця, що стояв на березі майже під мостом. Несподівано щось кольнуло її всередині. Вона вчепилася у поручні і трохи перехилилася, щоб краще його роздивитися. Він глипнув на неї великими чорними очима і посміхнувся. Господи, це ж він! Той леґінь з її снів! Не може бути!

– Що там таке? – запитав Влад, теж перехиляючись через міст.

– Якийсь чоловік.

– Де?

Та хлопець кудись зник. Може, пішов під міст? Олена кинулась на другий бік, перехилилася наскільки могла, забувши про свій страх перед рікою, але нікого не побачила. Мабуть, він сховався в лісі. Хто ж він такий?

Вони рухалися через ліс. Скоро побачили вказівники. Один був на Говерлу, інший на Несамовите. Вони рушили, куди показувала стрілка. Дорога була спочатку нормальна – добре протоптана туристами стежка. Треба було увесь час підійматися вгору, і підйом був доволі крутий. Через годину Антон, який спочатку радісно фотографував усе підряд і дивувався усьому, що бачив, почав просити про привал. Камера була важка, професійна, та ще й наплічник з харчами треба було тягти. Тож вирішили перепочити. Розклали їжу, трохи попоїли та полежали у тіньку.

– Ну що, давайте вже рухатись, а то ми так до ночі назад не повернемось, будемо у лісі ночувати, – зауважив Влад.

Почувши про ночівлю в лісі, Антон підхопився першим.

Вони рушили далі. Поступово стежка почала звужуватись, і скоро це вже була вузька стежинка, ледь помітна у траві. Вказівники чомусь перестали з’являтися.

– Слухайте, на базі нас попереджали триматися вказівників, вони тут кожного кілометра встановлені. А ми вже, мабуть, кілометра два пройшли, а нічого немає. Чи ми не заблукали? – захвилювався Влад, розглядаючи мапу.

– Мабуть, це блуд нас водить, – сказала Олена.

– Який ще блуд? – сполохався Антон.

– А такий. Буде нас водити, поки остаточно не заблукаємо і не згинемо тут, – відповіла дівчина. – Це ж Карпати.

Та Антонові перелякані очі змусили її сказати, що вона пожартувала. Було вирішено повернутися назад. Ще півгодини витраченого часу, і правильний маршрут віднайдено.

– Мені треба до туалету, – сказав Антон, коли вони пройшли ще з годину.

– Ну то зайди за дерева, – порадила Ольга.

– Влад, тобі не треба? – з надією запитав хлопець.

– Ні.

– То ви мене тут почекайте, добре? Ви ж без мене нікуди не йдіть.

– Та куди ми без тебе? – сказала Ольга.

Антон рушив вбік від стежки. Він трохи відійшов від друзів, але чомусь соромився перед Оленою, тож вирішив зайти трохи далі. Зробивши, нарешті, свою справу, повернувся обличчям туди, звідки прийшов. Перед ним стояла Олена. Антон знітився.