Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 6

– Знову погано спала?

– Так.

Олена не розповідала йому про той свій сон. Взагалі не розповідала про віщі сни. Ще подумає, що вона божевільна. Він такий приземлений, не вірить ні у які потойбічні явища і надприродні можливості. Реаліст, коротше кажучи. Тож нащо йому знати про те все. Хай живе собі спокійно. Олена встала з ліжка і вийшла надвір. Сонце повільно сходило над горами, і вони поступово ставали все яснішими на фоні блакитного неба. Так вона стояла, спостерігаючи, як змінюються навколо кольори і з’являються нові звуки. Птахи прокидалися і один за одним наповнювали оточуючий світ своєю присутністю. Повітря було казкове – чисте, прозоре, воно неначе струменіло крізь тіло і вливало у нього наснагу до життя.

– Снідати де будемо?

Олена здригнулася. Влад стояв позаду, позіхаючи і чухаючи живіт.

– Не знаю. Може, в кав’ярні? Вона зі скількох починає працювати? – відповіла дівчина.

– З дев’яти. Ще аж дві години. Треба було вчора щось у магазині купити, зараз би зварили хоч кашу якусь.

– Сьогодні, значить, купимо.

Через годину прокинулись Ольга з Антоном. Вони всі разом поснідали у кав’ярні і вирішили піти до сільського голови, щоб дізнатися ще щось про зниклих туристів. Голову вони знайшли у сільській раді. Та нічого нового не дізналися. Троє туристів пішли до Чорногірського хребта і не повернулися. І все.

– А як туди дістатися? – запитала Олена.

– До бази «Заросляк» можна автостопом доїхати або таксі взяти, але візьмуть дорого. Ну, а далі вже пішки, – відповів голова.

– А як таксі викликати?

Голова дав кілька номерів людей, що займаються в селі цим бізнесом, і вони пішли.

– Ну що, хто їде? – запитала Олена, коли вони вийшли від голови.

– Я! – сказала Ольга.

– Це що, по горах доведеться пішки лазити? А скільки ж це часу займе? – пробурчав Антон.

– Ну хто його знає. Може, кілька днів. Зате уяви, які ти фотки зробиш. Прославишся! – засміялася Ольга.

– Угу, – відповів він. – Ми що, ночувати там будемо? А де? В нас намету немає.

– Оце я не знаю. Може, якщо там база є, можна домовитись про ночівлю?

– А якщо місць не буде? – запитав Влад.

– Та щось придумаємо, – відкараскалась Ольга. – На крайній випадок сюди на таксі повернемось.

– Я їду, – сказала Олена.

– Я теж. А ви як хочете, – підтримала подругу Ольга. – То що, викликаємо таксі?

Антон і Влад невдоволено перезирнулися і мовчки пішли збиратися. Через півтори години вони вже стояли біля туристичної бази «Заросляк».

Заплативши за вхід до заповідника і отримавши карту місцевості, рушили стежкою в гору. Скоро вони почули шум води, що з кожним метром дороги ставав усе сильнішим.

– Мабуть, це Прут, – повідомила Ольга, видивляючись, що там попереду.

Але видно було тільки дерева, що щільною стіною стояли по обидва боки. Та скоро перед ними показався дерев’яний міст. Подорожні прискорили кроки. Нарешті вони підійшли до дерев’яного, доволі міцного містка. Під ним тік, гуркочучи, Прут. Олена зупинилася. Вона дивилася на воду, що струменіла по камінням та сердито линула кудись удаль. Міст міцний, вона не впаде. Дівчина обережно ступила на дерев’яну балку.