Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 12

– Трави. Допоможуть заснути, – сказав відун і подивився Олені прямо в очі.

Ні, людина, що врятувала її колись, не зможе заподіяти шкоди. Відвар був гіркувато-солодкий, доволі приємний на смак. Дівчина висьорбала все, що було в посудині, і тільки зараз відчула, як вона стомилася. Олена поклала голову на свої руки, що лежали на столі, і закрила очі.

Вона схопилася на ліжку. Перед очима плавали обличчя дівчини і двох хлопців. Парубки сиділи на траві, спершися спинами на якісь залишки дерев’яної стіни. Дівчина лежала головою на колінах в одного з них. Вони були виснажені та брудні, у порваних спортивних курточках та джинсах.

Олена витріщилася на дерев’яні стіни, на широку лаву, застелену ліжником, на якому вона лежала. Дівчина спробувала пригадати, де вона і як тут опинилася. Через декілька хвилин у голові проясніло. Але ж вона наче заснула за столом. Мабуть, Назар переніс її сюди. Він саме постав у дверному проході.

– Як ти? – запитав стурбовано.

Гарний, наче намальований. Темноволосий, широкоплечий, високий.

– Та наче нормально.

Вона піднялася і пішла за ним надвір. На небі сяяло сонце. Олена глянула на годинник у мобільному. Друга година. Нічого собі вона поспала. Міцне зілля у діда.

– А де відун?

– У справах пішов. Скоро буде. Їсти хочеш?

– Так.

Вони повернулися до хати. Назар вийняв з печі казанок із чимось і поставив на стіл. У казанку виявилась гречана каша. Хлопець поставив перед нею чисту миску. Олена наклала собі запашної страви і почала жадібно їсти. Назар ні про що не розпитував, мовчки сидів навпроти. Раптом зарипіли двері.

– Доброго ранку! Як спалося? – запитав мольфар, заходячи до хати.

– Дякую! Та так.

– Розказуй, що бачила.

Уважно вислухавши дівчину, відун замислився. Інші не порушували мовчанку, терпляче чекаючи.

– Що ж, думаю, це стара хата Василя. Вона вже давно розвалилася, багато років тому.

– А чому там не шукали, якщо ви те місце знаєте?

– Шукали, та не було їх там. Певне, звідкись з іншого місця зараз там опинилися.

– Зрозумів, – сказав Назар. – Я швидко.

– Та почекай, я теж піду, – зупинив його мольфар.

– А вам навіщо? Я швидко, може, їм медична допомога потрібна, а ви вже немолоді, нащо вам бігти? Я все зроблю.

– Я з тобою, – сказала Олена.

– Там дорога в гору, потім вниз, знову вгору.

– Я все одно піду. Їх троє, може, хтось поранений, треба буде нести.

Назар глянув на неї, наче в душу заліз.

– Ну добре.

Мольфар дав їм із собою теплі ковдри, відвари для потерпілих та трохи їжі.

– Та дивіться, багато їсти не давайте, а то шлунок скрутить, не врятуєте.

– Добре.

Вони вийшли на подвір’я і рушили до хвіртки.

– Діду, скажіть, а чому саме я? – раптом запитала Олена, обернувшись.

Чорні вуглини пропекли її наскрізь.

– То є твоя доля така. Тут бути.

Тут бути? Сьогодні? Чи що він мав на увазі?

Олена мовчки крокувала за Назаром вузькою стежкою, що вела в гори. Вони то піднімалися наверх, то опускалися в долину, стежка інколи зникала, і тоді вони рухалися просто по траві, але було зрозуміло, що Назар не збився з дороги, він упевнено йшов уперед. Нарешті Олена порушила мовчання.