Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 13

– А як ти став учнем мольфара? – задала вона питання, яке мучило її ще з учорашнього вечора.

Назар кілька хвилин ішов мовчки.

– Так, як і ти. То є моя доля така – бути тут.

Олена здивовано зиркнула на хлопця.

– Як це – як і я?

Що це він верзе таке? Вона не збирається навчатися ні в якого мольфара. Нащо воно їй. В неї є робота, батьки, друзі, нормальне життя. Бігати по лісу цілий рік та шукати собі пригод в неї не було ніякого бажання.

– Тут обережно, можна ногу зламати, – сказав Назар, показуючи на камінці, що стирчали прямо перед ними.

Олена повільно ступала по них, щоб раптом не пошкодити собі чогось. А то пішла допомагати, і саму доведеться лікувати.

– То що ти мав на увазі? – не відставала дівчина.

– Те і мав. У кожного своя доля.

– Ти прекрасно розумієш, про що я, – розсердилась Олена. – Не клей дурня.

– Ти прийшла на поклик. А могла і не прийти. Це був твій вибір.

– Який вибір?! Він мене мучив майже півроку, я ледь не збожеволіла! Це ти називаєш моїм вибором?!

– Це не він. Це твоя доля. Він не вирішує нічиї долі. Просто отримує знання. І робить те, що має робити.

– Значить, то не він?

– Ні.

Коли Олена почала бачити віщі сни, спочатку вона злякалася. Потім стала читати все, що знаходила з цієї теми. Це не дуже заспокоювало, але давало якусь упевненість, що вона не божевільна. Далі дівчина почала відчувати себе особливою, надзвичайною. Але розповіла про цю свою властивість тільки батькам. Відчувала, що не треба всім знати про цей дар. Найчастіше це були неприємні сни, які віщували щось страшне, що потім збувалося. У місті, країні, світі. Вона не хотіла бути наступною Вангою. Вона просто хотіла жити. Як звичайна людина. Та вона й не Ванга. Ну наснилося їй щось раз у рік. Ну здійснилося. А що вона може зробити, вона ж навіть не знає, де це станеться і коли. Потім вже дізнавалася, постфактум. І ось їй раптом кажуть, що тут її місце. Ні, її місце у Києві, там вона щаслива. І там залишиться.

Почало сутеніти. Повітря стало прохолоднішим. Птахи поступово замовкали. Сонце сіло за обрій.

– Де ж та Василева хата? – запитала Олена, плентаючись за Назаром по високій траві між дерев. Стежки вже давно не було, їм доводилось раз по разу обходити високі кущі ліщини та ожини, що зустрічалися на шляху.

– Ще трохи, – запевнив хлопець, допомагаючи їй видряпатися з колючого куща.

– Нічого собі ті туристи забрели, якщо вони дійсно біля Несамовитого зникли. Таке враження, що ми вже до Румунії скоро дійдемо.

– Карпати великі.

– Ага, дуже.

Раптом почувся якийсь дивний звук. Олена ніколи раніше не чула його наживо, тільки у кіно. Так вили вовки. У фільмах. А зараз наживо. Дівчина заклякла. Язик не ворушився у роті, руки й ноги раптом стали наче в’ялені.

– Це що? – нарешті спромоглася промовити Олена.

– Вовки. У Карпатах їх багато.

Назар глянув на дівчину. Вона була біла, наче полотно для святкової вишиванки.

– І що робити? – язик все ще погано слухався її.

– Обережно рухатись далі. Може, вони неблизько, не зачеплять.

– В них нюх гарний, – сказала Олена, в майже непритомному стані.