Читать «Учень мольфара» онлайн - страница 14

– Не бійся. Вони не всіх чіпають. Людей рідко, більше овець та інших тварин. Нам точно повезе, все буде добре.

Назар говорив так упевнено, що Олена трохи прийшла до тями. Вона вчепилася в його руку.

– А довго ще йти?

– Не дуже. Не хвилюйся, дійдемо.

– А назад?

– І назад теж.

Вони повільно рушили далі. Олена не відпускала Назарову руку. Його долоня була велика та міцна. Тепло його тіла неначе переливалося до неї, струменіючи по її жилах. Дівчина відчувала, як його впевненість поступово передається їй. Навколо було вже темно, і тільки місяць освітлював їхній шлях. Та Назар не втрачав дороги. Вони йшли і йшли, а вовки вили все ближче. Раптом прямо перед ними метрів за сто з’явилися шість яскравих вогників. Вони зависли у повітрі, а потім почали повільно рухатися до людей. Назар з Оленою зупинилися. Олена вчепилася в Назарову долоню. Серце калатало, неначе скажене. Їй здалося, що воно зараз проб’є діру у грудях і вилетить, звільнившись від її страхів та очікування смерті. Вогники зупинилися. Олена вже вирізняла силуети трьох великих вовків, що стояли прямо перед ними. Люди проти тварин. Так вони стояли мовчки, чогось очікуючи. Олена відчула, як напружилась долоня Назара. Вона не знала, скільки пройшло часу, він неначе застиг і не рухався у цьому дикому чужому їй просторі. Раптом вогники зникли. Дівчина побачила, що вовки розвернулися і пірнули кудись між кущів. Назарова рука обм’якла.

– Вони хочуть напасти ззаду, – ледь чутно промовила Олена.

– Вони не нападуть.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю. Довірся мені. Все буде добре. Пішли, ми вже майже на місці.

– Звідки ти можеш знати, що вони не нападуть? – не відступала Олена.

Назар не відповідав. Олена згадала, що вона колись прочитала про мольфарів, ще тоді, багато років тому. Вони вміють розмовляти з тваринами. Відуни, віщуни, чаклуни, наче люди, а наче й ні. А він же учень, майбутній мольфар. Мабуть, цього вже навчився. Їй стало моторошно і одночасно якось добре. Вона відчула його силу, яка була не тільки в руках. І та його впевненість – не просто слова.

– Прийшли, – сказав Назар і зупинився.

Олена розгледіла попереду якісь дивні обриси чогось, схожого на стіну. Вони підійшли ближче. То була розвалена дерев’яна стіна хати, старої, як світ.

– Я бачила її, то саме вона! – скрикнула дівчина. – А де ж люди?

Зненацька почулося якесь шарудіння. Знову вовки? Олена вчепилася в Назара. Почувся тихий стогін.

– Це вони! – скрикнула дівчина.

Назар рушив уперед, Олена за ним. Вони обійшли стіну і побачили трьох туристів, що лежали на траві, точно так, як вона бачила їх уві сні. Дівчина підскочила до них.

– Ви живі? Поранені? Де болить?

Один з хлопців відкрив очі. Поступово його погляд прояснішав.

– Ми вже не сподівалися побачити людей, – промовив він тихо.

– Що з дівчиною? – запитав Назар.

– Заслабла. Ми мокрі були, змерзли.

Олена витягла з наплічника ковдри і накрила потерпілих. Назар дістав ліки. Дівчина була напівпритомною. Вони ледь змогли змусити її проковтнути трошки відвару. Хлопці були трохи в ліпшому стані. Їм дали дрібку їжі та ліки. Два дні Назар з Оленою відпоювали потерпілих відварами та потрошку підгодовували. Нарешті хлопці відчули, що можуть іти. Дівчина була ще хвора, але їй стало набагато краще. Вони спорудили ноші, поклали її туди і рушили до найближчого населеного пункту. Назар добре знав цю місцевість, та йшли повільно.