Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 99

– У Ярка з робою не дуже виходило. Він на буровій. А там вахти, – щось намагалася пояснити Оленка.

Скрипнули двері. У кімнату ввійшов молодий чоловік. Зачесані назад кучері, сині, як льон, очі. Миловидний, приязний, видно, що в житті ґав не ловив.

– Знайомся. Це наш син Антось. У медичному вчиться. У нас, на Сибіру, – сипалося, як із рукава.

«У нас, на Сибіру», – пропекло Мартина.

– Мартин, – подав він руку.

– Антон, – відповів хлопець.

– Проходь, сідай, – заходилася Оленка. – Я зараз чогось гаряченького принесу, – усміхнулася м’якими горіховими очима.

– Дякую. Я лише на хвильку. Борисові зле. Подумав, може, Йосиф мотоциклом до Косова підкине. Розумію, що Різдво…

– Ми тут машиною. Може, Антось відвезе? Ярко вже трохи святкував. Чи як ти кажеш, Ярку? – звернулася до чоловіка.

– Най їде. Я тут залишаюся колядників приймати.

Оленка провела їх до машини. Сніг щедро сипався на волосся, щоки, вії. Оленчині очі м’яко поглядали на Мартина.

– Прийдеш завтра до Варвари? – запитав Мартин, коли Антось сів розігрівати мотор у машині.

– Коли?

– О дев’ятій.

Бориса залишили в лікарні. Лікар сказав, що зроблять аналізи й повідомлять, що з ним.

У людини свої плани, а в часу – свої. Сьогодні Мартин це розумів як ніколи. Раз у раз глипав на годинник. Години то тягнулися, як гума, то точилися через решето. Десята. Третя. Шоста. І враз час зупиняється. Годинникова стрілка перестає рухатися, та й годі! Світ макітриться. Якась геть нестерпна жаба присмокталася до серця й ссе. Мартин ходить по хаті й сам себе під вогнем тримає.

– Ти що, заслаб, Мартинцю? – відчуває неспокій сина Стефка.

– Усе добре, мамо, – відповідає й не знає змісту тих слів.

Мартин боявся запізнитися, хоч до Варвари рукою подати: за хвильку вже в саду стояв. Серце калатало, немов чоловіка сто вовків нагонцем гнало. Воно летіло, утікало, бігло галасвіта до тину, перестрибувало через усі загорожі й уже чекало біля крислатої яблуньки. Ще півгодини – і Оленка прийде.

Прийшла. Побрела відразу під крислату яблуньку. Сперлася плечима на неї й дивилася на Мартина горіховими очима. Він і не думав, що в нього ще так сильно можуть тремтіти ноги.

Було чутно, як під ногами рипить сніг і як десь далеко колядують дівчата з хлопцями. Сніг сипався на її волосся, а Мартинові здавалося, що він відчуває його в себе під сорочкою. Місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали маленькими вічками. Який дивний вечір!

– Ви надовго? – глянув на Оленку Мартин.

– Хотіла б назавжди, але більше, ніж на тиждень, не вийде. Дорога багато часу займає. Мали щось батькам привезти, то вирішили, що машиною краще. Зате довше їхати.

– Син у тебе дорослий уже, – застрягло в Мартина в горлі. Він глибоко вдихнув, хотів іще щось додати. Хотів навіть струсити з її волосся сніг. Не струсив.

– Роки біжать, Мартине. Діти ростуть, ми старієм. Усе по літах, Мартине. А ти як?

– Добре. Лише Борис прислаб, – дивився собі під ноги.