Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 95

– Мнов не гризиси. Він мене не вчепит. То пройде, – погладила вона Мартинову руку.

Речі довелося пакувати відразу. Поїхали тільки наступного дня, коли переконалися, що зі Стефкою все гаразд.

– Їдь, сину. Най тебе Бог провадит. У тебе своє життє, – прошепотіла Стефка, коли Мартин прийшов попрощатися.

– Ми скоро приїдемо, мамо! – притулився до мокрої Стефчиної щоки.

– Най вас Бог провадит, – дивилася подумки в той бік, де мала бути прочинена хвіртка. – Най Бог вас благословит. А тобі, Ірцю, най поможе борше розв’язатиси. Не забудь поставити під голову шлюбну сорочку. То помічне. І всі ґудзи порозв’язуй. І дитинку абис під образами поставила. І в купіль абис свяченої води влила.

Ірця народила дівчинку. Мартин літав попід хмари. Не міг дочекатися, коли забере обох. Стояв під пологовим будинком і дивився у вікно на маленький згорточок.

– На тебе подібна, – гукала через вікно Ірця. – Дивиси, які сині очи!

Мартин нічого не бачив, крім білої пеленки. Серце калатало, як дзвін: «Моя дитина!»

Турбаза, на якій Мартин працював кухарем, виділила їм окрему кімнату. Маленьку, але втрьох жити можна. Він купив пелюшки, повзунки й колиску. Навіть новий хідник купив. Директор турбази виписав машину, щоб відвезти Ірцю з дитиною до Мартина.

Ірця поклала голову Мартинові на плече й гладила його руку. Мартин сидів біля колиски й не зводив зі Світланки очей. Дивився на крихітні пальчики, які вміли триматися хіба що за життя. На ніжки, які ще не знали, що таке ходити по землі. Світлана поворушила пальчиками, ледь чутно поплямкала губами й розглядала світ маленькими оченятами.

– Дивися, вона сміється, – промовив до Ірці Мартин.

– До свого дєдя сміється, – відповіла Ірця.

Вона сказала щось таке, від чого в Мартина набігли сльози. Дєдьо! Нині він готовий був обійняти цілий світ!

Через місяць вони таки поїхали в гості до Рожнева. Стефка не могла натішитися. Розя – теж. Борис до дитини не підходив. Його душа належала колгоспу.

За чверть століття…

Час як вояжер: він також зупиняється на червоне світло.

Світлана вчилася в Чернівцях у торговельно-економічному й завжди мріяла бути кондитером. Це від Мартина. Додому приїжджала на кожні вихідні. Як часто вони вдвох із батьком годинами чаклували над рецептами, химерили й тішилися своїми витворами.

Зима, мов зі щедрого рукава, укрила білим дахи й дороги, що аж сліпило очі. Сніг боронився від чобіток, розсипався в різні боки, скрипів, наче захищав кожну сніжинку. Світлана швидко застрибнула в тролейбус, струшуючи з волосся снігове пасмо. У тролейбусі була тиснява. Поруч з’явилося одне вільне місце, на яке дивом ніхто ще не сів. Саме для Світлани. І таке буває! Сьогодні субота – найулюбленіший день для студентів. Заняття закінчилися швидше, ніж зазвичай, тож можна їхати додому.

Світлана їхала на автостанцію попри парк. Вона любила дивитися у вікно. Дерева раювали в білій одежі, притримуючи одне одного за розлоге віття. Казка, та й годі! На узбіччі дороги гасали школярі, силкуючись зліпити сніжки. Свіжий сніг не тримався купи, зате густо падав на їхні розчервонілі щоки й додавав іще більше бадьорості. Діти штовхали одне одного в сніг, бешкетували, верещали від задоволення. Парк закінчувався одразу за перехрестям. Світлофор червоним перегородив дорогу. Тролейбус зупинився. «Два місяці тому тут усе було ще по-осінньому золоте, – подумала Світлана. – Як швидко летить час!»