Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 93

Стефка мовчала.

– Якщо не хочете, то мусите тепер у мене жити. Тут лише подвір’я затопило, а до хати вода не дійшла.

Стефці легше було домислити собі, що її забрала вода, що знесла разом із хатою, ніж уявити, що вона коли-небудь буде жити під одним дахом із Борисом. Мартин поклав Стефку на ліжко у своїй кімнаті: вона сказала, що в жодній іншій не переночує.

Настав вечір. Стефка ще не бачилася з Борисом, хоча чула, що він уже в хаті. Забилася в самісінький кутик ліжка і, наче польова миша, що заблукала в невідомих покоях, крізь шпаринку дивилася на світ. Хоча світу не бачила. Їй здавалося, що то не вона сидить у цій чужій для неї господі, а її тінь. М’яка й велика подушка муляла плечі. Надто тяжка перина не давала дихати. Гладеньке й тонке простирадло ковзало під ногами. І вона ковзала в цьому чужому для неї світі, не знаючи, за що вхопитися. Яка безконечно довга була ця перша ніч!

Стефка давно змирилася зі своєю долею. Хіба в неї були інші двері у світ? Борис любив начальникувати як удома, так і в селі. Він не дуже дослухався до думки інших. Заправляв сам усім, що потрапляло йому під руки. З Розею поганенько ладив. «Поганенько» – це ще м’яко сказано. Відколи в родину прийшли два зяті, він трохи стримувався й дівчат рукою не рушив. Але верховодити не полишав. Не любив ні Розю, ні її дітей. Він любив їхні статки. Серед них почувався можновладцем, хоч ним ніколи не був. Та й статки не були такі вже видні, як у пана Зелінського.

Розя була м’якша, ніж думала Стефка. Вона не те що не старшувала в хаті, а мусила приставати на все, що казав Борис. Хоч той не завжди казав мудре. І Розині діти були згідливі й приємні, а Борисового духу боялись, як вогню.

Ірця весь час приподоблялася Стефці: то у вареники більше сметани покладе, то перед сном ще одне тістечко принесе. Вона була добра дитина. Розя теж догоджала Стефці чим могла. А та вже не знала, що й думати: їй досі ніхто, крім Мартина, ніколи не те що не прислужував, а й води не подав.

– У цьому домі нічого ніколи не бракувало.

– Хіба що любові, – хитнув головою Мартин.

Він поклав на стіл тарілку зі сливками.

– Це вам, мамо. Їжте.

– У вас ростут такі сливки?

– Це колгоспні, мамо. Ми вночи принесли.

– Чи ви чисто подуріли? Чи у вас біда, аби до колгоспу ходити?

– Не біда. Та ми з Ірцею вирішили…

– Та ти вже не з бідних, Мартине, – перебила його Стефця. – А що, як Борис взнає?

– Він не буде знати. Ми в сіні сховали. Коли Борис до колгоспу піде, ми їм дамо лад.

Стефка поклала в рот сливку, а вона не ковталася. І не тому, що не той смак. І не тому, що з колгоспу. Вона вже не розуміла Мартина. Коли бідний стає багатим, у нього голова думає наперед, а руки – назад. Мартинові це в голову не втовчеш.

Поки Мартин порався в хаті, Борис прислав із колгоспу фіру, навантажив на неї всі десять відер сливок, знайдених під сіном, і відправив у колгосп.

– Скажи свому Мартинови, – звернувся він до Ірці, – якщо ще раз так зробит, я й’го під трибунал віддам. Разом із тобов! Ото злодюги! На власність народу замахнулися?! – Борис сплюнув на землю й розтер ногою. – Най Мартин прийде до колгоспу й забере своє відро сливок. Десята частина його, а решта – державне імущество. Понятно? Сіно, яке ви накрали, я тоже забрав до колгоспу. Десята частина ваша. Можете прийти й забрати разом із сливками.