Читать «Керрі» онлайн - страница 97
Стівен Кінг
— Я ледь не вбила себе, — продовжила вона нормальнішим тоном. — І Ральф ридав, і говорив про спокуту, а я ні, а тоді він помер, і я подумала, що Господь покарав мене й наслав рак, що Він перетворював мої жіночі частини на щось таке ж чорне й гниле, як моя грішна душа. Але то було б надто легко. Господні шляхи непізнавані, і дива Його незбагненні. Тепер я це бачу. Коли почало боліти, я пішла й узяла ніж… оцей ніж… — вона підняла його, — і стала чекати, поки ти з’явишся, щоб принести свою жертву. Але я була слабка й поступлива. Я знову взяла ніж у руки, коли тобі було три роки, і знову поступилася. Тож тепер прийшов Диявол.
Вона високо тримала ніж, а її очі загіпнотизовано прикипіли до блискучого вигину леза.
Керрі повільно й важко ступила наперед.
— Я прийшла вбити тебе, мамо. А ти чекала тут, щоб убити мене. Я… це неправильно, мамо. Це не…
— Молімося, — тихо сказала мама. Її очі вперлися в Керрі, і в них з’явилося одержиме, жахливе співчуття. Заграва стала яскравішою, її вогники танцювали на стінах дервішами. — Помолимося востаннє.
— Ох, мамо, поможи мені! — вигукнула Керрі.
Вона впала на коліна, схилила голову й благально здійняла руки.
Мама нахилилася вперед. По блискучій дузі опустився ніж.
Керрі, мабуть, побачила це краєм ока й сіпнулася назад, тож замість того, щоб увійти їй у спину, ніж по колодку ввігнався в плече. Материні ноги зачепилися за ніжки стільця, і вона як сиділа, так і повалилася вперед.
Вони подивились одна на одну в німій сцені.
Кров почала точитися з-під ручки ножа й крапати на підлогу.
Тоді Керрі тихо мовила:
— Я тобі дещо подарую, мамо.
Марґарет спробувала підвестися, захиталась і знову впала на руки й коліна.
— Що ти робиш? — прохрипіла вона.
— Я уявляю твоє серце, мамо, — сказала Керрі. — Воно легше, коли добре щось уявити. Твоє серце — це великий червоний м’яз. Моє б’ється частіше, коли я використовую свою силу. Але твоє тепер сповільнюється. Потроху сповільнюється.
Марґарет знову спробувала встати, не змогла, а тоді виставила розчепірений знак від лихого ока до своєї дочки.
— Потроху сповільнюється, мамо. Знаєш, що це за подарунок, мамо? Це те, чого ти завжди хотіла. Темрява. І хай там який Бог у ній живе.
Марґарет Вайт зашепотіла:
— Отче наш, що єси на небеси…
— Повільніше, мамо. Повільніше.
— …нехай святиться ім’я Твоє…
— Уже видно, як твоя кров тікає з кінцівок. Повільніше.
— …прийде царство Твоє…
— Твої ноги й руки як мармур, як алебастр. Білі.
— …буде воля Твоя…
— Моя воля, мамо. Повільніше.
— …на небі…
— Повільніше.
— …так… так і…
Вона повалилася на підлогу, її руки сіпалися.
— … так і на землі.
Керрі прошепотіла:
— Крапка.
Вона глянула на себе й легенько взялася руками за руків’я ножа.
(ні о ні як боляче надто боляче)
Вона спробувала встати й не змогла, а тоді підтягла себе до маминого стільця. На неї наринули запаморочення й нудота. Вона ясно відчувала в горлі плівку духмяної крові. Ядучий задушливий дим уже проникав усередину через вікна. Полум’я дісталося сусіднього будинку; уже зараз іскри мали легенько опускатися на дах, який так жорстоко побило каменями тисячу років тому.