Читать «Керрі» онлайн - страница 103

(знайти полісмена)

Вона коротко посміялася з цього й сіла на росяну траву. Вона вже знайшла була полісмена. І навіть якщо припустити, буцімто Отіс Дойл їй повірив, що тоді? Вона уявила картину, в якій сотня відчайдушних шукачів оточують Керрі, вимагаючи її кинути зброю і здатися. Керрі покірно піднімає руки, знімає голову зі своїх пліч і вручає її шерифові Дойлу, котрий сумлінно кладе ту голову в плетений кошик із написом «Для речових доказів».

(і томмі помер)

Ну, ну. Вона заплакала. Поклала обличчя в долоні й заридала в них. Вітерець промайнув ялівцевими кущами на вершечку пагорба. Трасою 6 промчали з виттям інші пожежні машини, схожі на велетенських червоних гончаків на нічному полюванні.

(місто от-от згорить ох)

Вона гадки не мала, як довго так просиділа й напівпритомно проплакала. Навіть не розуміла, що рухалася слідами Керрі, які ведуть до «Кавалера», — не більше, ніж людина усвідомлює процес дихання, доки не зверне на нього уваги. Керрі важко поранена й наразі рухається вперед виключно на нелюдській рішучості. До «Кавалера» три милі, навіть навпростець, як рухалася Керрі. Сью

(побачила? подумала? яка різниця)

як Керрі впала в струмок і вибралася з нього, як вона здригалася й тремтіла. Те, що вона ще не спинилася, справді вражало. Але, звісно, це було заради мами. Мама хотіла, щоб вона була Ангеловим Полум’яним Мечем, щоб вона знищила…

(і вона знищить це теж)

Сью знову підвелася й незграбно побігла, покинувши дивитися на кривавий слід. Тепер вона й без нього знала, куди йти.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 164—165):

Незалежно від наших думок про справу Керрі Вайт, вона лишилася в минулому. Зараз уже пора звернутися до майбутнього. Як зазначає Дін Макґаффін у своїй блискучій статті в щорічному альманасі журналу Science, якщо ми цього не зробимо, нам майже напевне доведеться заплатити за цю розкіш — і ціна, скоріш за все, буде високою.

Тут постає колюче моральне питання. Наразі розвиток науки невпинно наближає нас до точного визначення гена телекінезу. Наукове товариство здебільшого припускає (див., наприклад, статтю Бурка і Геннеґана «Думки про виокремлення гена телекінезу й рекомендації щодо контрольованих параметрів» у «Щорічнику мікробіології», Берклі, 1982), що коли буде розроблена процедура тестування, усі діти шкільного віку муситимуть пройти його так само планово, як проходять пробу Манту. Але телекінез — не хвороба, а така сама риса людини, як колір очей.

Якщо телекінез дійсно проявляється як одна з супутніх властивостей пубертатного періоду і якби цей гіпотетичний тест на телекінез проводився під час вступу до першого класу, ми, без сумніву, були б попереджені заздалегідь. Але чи працює в цьому випадку принцип «хто попереджений, той озброєний»? Коли проба Манту позитивна, дитину можна вилікувати або ізолювати. Коли тест на телекінез дасть позитивний результат, у нас немає ліків, окрім кулі в голову. І як можна ізолювати того, чиї здібності одного дня дозволять йому розносити стіни?

І навіть якби таку людину можна було б успішно ізолювати, чи дозволить американський народ забрати в батьків їхню маленьку донечку після першого знаку про початок перехідного віку й замкнути її десь у сховку на решту життя? Навряд чи. Особливо тепер, коли Комісія Вайт зробила так багато, щоб переконати людей у тому, що чемберленський жах був абсолютно випадковий.