Читать «Керрі» онлайн - страница 100

— То визирни у вікно, — сказав Джекі.

Біллі пішов і визирнув. Увесь східний небокрай відкидав багряне світло. Просто на його очах проїхали, завиваючи, три пожежні машини. У світлі вуличних ліхтарів, що позначали стоянку «Кавалера», він прочитав назву міста, до якого вони належали.

— Сучий гад, — сказав він. — Ці машини з Брансвіка.

— Брансвіка? — перепитала Кріста. — Це ж за сорок миль звідси. Не може бути…

Біллі знов повернувся до Джекі Телбота.

— Ну добре. Що сталося?

Джекі похитав головою.

— Ніхто ще не зна. Почалось у школі. Керрі з Томмі Россом стали Королем і Королевою, і хтось наче облив їх кров’ю з відер, і вона злиняла. Тоді школа загорілась, і кажуть, що ніхто не вибрався. Потім рвонула «Амоко», а далі — «Мобіл» на Саммер-стріт…

— «Сітґо», — виправив Біллі. — Там «Сітґо».

— Та яка нахер різниця! — закричав Джекі. — То була вона — в кожному місці, де щось трапилося, то була вона! І ті відра… ніхто з нас не вдягав рукавиць…

— Я про це подбаю, — сказав Біллі.

— Ти не врубаєшся, Біллі. Керрі…

— Чухай звідси.

— Біллі…

— Чухай, бо я тобі зламаю руку й запхну до рота.

Джекі сторожко позадкував до дверей.

— Іди додому. Ні з ким не балакай. Я зараз про все подбаю.

— Добре, — сказав Джекі. — Окей, Біллі. Я просто подумав…

Біллі грюкнув дверима.

Кріста накинулася на нього в ту ж секунду.

— Біллі, що нам робити, та падлюча Керрі, о Господи, що нам роби…

Біллі дав їй ляпаса, приклавшись усією рукою, збивши дівчину на підлогу. Кріста якусь мить оглушено сиділа, розчепірившись, а тоді затулила обличчя долонями й зашморгала носом.

Біллі вдягнув штани, футболку, черевики. Тоді пішов до пощербленого керамічного рукомийника в кутку, клацнув світлом, намочив голову й почав зачісувати волосся, нахилившись уперед, щоб бачити своє зображення в старезному заляпаному дзеркалі. За його спиною сиділо на підлозі викривлене й хвилясте відображення Крісти, яке витирало кров з розбитої губи.

— Я скажу тобі, що ми зробимо, — почав він. — Ми поїдемо до міста й подивимося на пожежу. А тоді подамося додому. Ти розкажеш любому таточку, що коли воно сталося, ми сиділи в «Кавалері» й пили пиво. Я скажу своїй матусі те саме. Врубаєшся?

— Біллі, а твої відбитки? — спитала вона. Її голос звучав приглушено й незадиристо.

— Їхні відбитки, — сказав він. — Я був у рукавицях.

— А вони не розкажуть? — спитала вона. — Якщо поліція їх допитуватиме…

— Аякже, — сказав він. — Розкажуть. — Закручені пасма лежали майже бездоганно. Вони виблискували у світлі обсидженого мухами тьмяного плафона, як вихрики в товщі води. Його обличчя було спокійне й безтривожне. Він зачесався бувалим гребінцем, на який налипли грудки олії для волосся. То був батьків подарунок на його одинадцятий день народження, і в ньому досі не зламався жоден зубчик. Жоден.

— Може, ніхто й не знайде тих відер, — сказав він. — А як знайдуть, може, відбитки на них і не проявляться. Хтозна. Але якщо Дойл візьме хоч котрогось із них, я чухну до Каліфорнії. А ти роби що хочеш.