Читать «Київська Русь» онлайн - страница 241

Мощі папи римського Климентія, який був висланий у І ст.н.е. до Криму і там помер, привіз із Корсуня Володимир Святославич. Після побудови Десятинної церкви вони були покладені в одній із її нав, що одержала назву св.Климентія. Пізніше тут була похована дружина Володимира Анна, а в 1015 р. і він сам. До монголо-татарської навали мощі св.Климентія перебували в Десятинній церкві, а його культ мав на Русі значне поширення.

Дослідники неодноразово зверталися до цієї неординарної події в церковно-політичному житті Русі, але оцінювали її по-різному. Одні вбачали в ній (як і в поставленні митрополита Іларіона) намагання досягти фактичної самостійності Руської православної церкви від константинопольського патріарха і націоналізації її ієрархії. Інші, посилаючись на поодинокість подібних поставлень, не поділяли такого висновку, вважали, що Ізяслав Мстиславич керувався в даному випадку міркуваннями власного великокнязівського престижу. З одного боку, це була реакція на зволікання з поставленням із Константинополя чергового митрополита, з іншого — Ізяслав хотів мати ручного митрополита, котрий би беззастережно підтримував його у відстоюванні власного старшинства на Русі.

У літературі має місце і більш радикальна точка зору. Згідно з нею,

Собор 1147 р. продемонстрував фактично незалежність руської церкви від Константинопольського патріархату і підкреслив вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій церкві римського папи.

Мусимо визнати, що цікава думка розглянути Собор 1147 р. з позицій канонічного розриву православної церкви з Константинополем і її союзу з Римом не має під собою скільки-небудь надійних підстав. Джерела, що є в нашому розпорядженні, як і вся історія руської церкви домонгольського періоду, не уповноважують дослідників на такий відповідальний висновок.

Ні Ізяслав, ні єпископ Онуфрій не ставили перед Собором таких далекосяжних завдань. На ньому жодним словом не йшлося про якийсь розрив руської церкви з грецькою або про визнання першості римського папи і союзу з Римом. Навпаки, посилання єпископа Онуфрія на звичай з висвяченням константинопольських патріархів рукою св.Іоанна Хрестителя засвідчувало канонічну єдність двох православних церков. Ізяслав не послав митрополита Клима до Константинополя для хіротонії його патріархом.

Але ж він і не вжив будь-яких заходів, щоб зав’язати відносини з Римом. Використання мощей св.Климентія в обрядовому дійстві поставлення в Софії Київській митрополита вказує, очевидно, на те, що в Русі церковний розкол між Константинополем і Римом у 1054 р. не мав принципового значення.

Заперечуючи мету конфесійної переорієнтації, яка ніби переслідувалась Собором 1147 р., слід визнати цілком реальним бажання Ізяслава Мстиславича і єпископів південноруських центрів вивести Руську православну церкву з-під залежності Константинопольського патріархату, націоналізувати церковне управління.

Звичайно, не можна не брати до уваги у цій справі і певних особистих мотивів Ізяслава Мстиславича, але не вони були основним її рушієм. Згідно з літописом В.М. Татищева, Ізяслав керувався насамперед загальноруськими інтересами. “Нине митрополит руський умре, и церковь осталась без пастыря и начальника правления духовного, которого прежде великие князья, избирая, посылали для посвящения в Константинополь. И ныне избрать в моей воле, но в Царьград к патриарху для учинившегося смятения и многих междуусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвященая чиняться напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы”.