Читать «Київська Русь» онлайн - страница 243

Усе сказане дає підстави стверджувати, що ідея усамостійнення Руської православної церкви або, принаймні, досягнення її більшої незалежності від Константинополя мала поширення серед певних урядових і церковних кіл Русі. Разом з тим слід визнати, що загальної підтримки вона не здобула. Рішення Собору 1147 р. не знайшли визнання не лише з боку Візантії, а й більшості церковних і політичних діячів Русі.

Прапором опозиції Ізяславу і Климу Смолятичу став новгородський єпископ Нифонт, один із найавторитетніших ієрархів, до того ж, русин за походженням. Його церковне служіння розпочалось у Печерському монастирі, де він був ченцем. Ні умовляння, ні погрози, ні навіть ув’язнення в Печерському монастирі, до якого вдалися Ізяслав і Клим Смолятич, не змусили Нифонта визнати канонічність поставлення Клима на митрополита. Непокірливий новгородський єпископ вважав себе безпосередньо підвладним патріарху, про що й заявляв відверто: “Не могу с тобою служити, ни въспоминати тебе, въ святѣй службѣ, но поминаю патриарха”.

Константинопольський патріарх активно підтримав Нифонта і його прихильників у Русі. Новгородський владика одержав титул архієпископа. У статті 1156 р. Іпатіївського літопису повідомляється, що патріарх зарахував Нифонта за канонічну вірність Константинополю до святих. “Патриархъ же приела к нему грамоты, блажа и причитая къ святымъ его; он же боле крѣпляшеться, послушивая грамотъ патриаршь”.

Доводиться визнати, що становище Нифонта укріплювали не лише патріарші грамоти. Мав він велику підтримку і в Русі. Серед його однодумців були єпископи смоленський, полоцький, князі Юрій Довгорукий і Святослав Ольгович, братія найавторитетнішого в Русі монастиря — Печорського. Недаром, по смерті, Нифонт удостоївся бути похованим у почесному місці монастиря — Феодосієвій печері. Діяльність новгородського владики дістала високу оцінку літописців: “То бо Нифонтъ епископъ бысть поборникъ всей Руской земли”.

Собор 1147 р. не тільки не консолідував сили довкола ідеї усамостійнення Руської православної церкви, а й призвів фактично до її розколу. Повноваження Клима Смолятича визнавалися лише єпископами Південної Русі і то тоді, коли київський великокнязівський стіл займав Ізяслав Мстиславич. При втраті ним Києва змушений був відразу піти з нього і митрополит Клим.

Після смерті Ізяслава київський стіл перейшов до його постійного супротивника Юрія Довгорукого, який ніколи не визнавав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став грек Костянтин. Зайнявши кафедру, він повів рішучу боротьбу з прибічниками Клима і заведеними ним порядками. З усіх його посвячень були визнані тільки дияконські і ті лише після того, як диякони дали Костянтину “Рукописання” на Клима.

Із слів сина Ізяслава Мстиславича довідуємось, що митрополит-грек прокляв його батька. Як обійшовся він з ідейним однодумцем великого князя єпископом Онуфрієм? В літописі про це жодної згадки нема, як, до речі, і про самого Онуфрія. Під 1158 р. єпископом Чернігова названий Антоній, грек за походженням. Це дає підстави припустити насильницьке усунення Онуфрія з єпископії, яку він посідав близько 15 років.