Читать «Київська Русь» онлайн - страница 239

Сьогодні, з позиції тисячолітньої відстані, можна з упевненістю стверджувати, що прилучення Київської Русі до візантійської цивілізації було кращою альтернативою. Значення цього історичного явища швидше недооцінюється, ніж переоцінюється.

Спроба націоналізації церковного управління на Русі

У 1147 р. в житті Руської православної церкви сталася незвичайна подія. Церковний собор у святій Софії Київській обрав і висвятив митрополитом Клима Смолятича. Це був другий випадок за всю історію християнства в Русі, коли митрополичу кафедру в Києві посів не грек.

Ініціатива проведення Собору виходила від великого київського князя Ізяслава Мстиславича. Це добре видно з такої фрази літопису: “В то же лѣто постави Изяславъ митрополитомъ Клима Смолятича, выведе изъ Заруба”. Його найближчим дорадником і помічником у цій неординарній справі став чернігівський єпископ Онуфрій. Після від’їзду митрополита Михаїла до Константинополя він, очевидно, виконував функції глави руської церкви і мав право на скликання Собору руських єпископів. Деякі дослідники вважають, що Онуфрій був найстарший архієрейством і авторитетом, фактично, вікарієм митрополита.

Собору передували події, які, по суті, і зумовили його скликання. У 1145 р. за правління великого князя Всеволода Ольговича (із роду чернігівських князів) виник гострий конфлікт між ним і київським митрополитом Михаїлом. Останній вирішив покарати князя: своїм “Рукописанням” він заборонив архієрейські служіння в головному храмі Русі і виїхав до Константинополя. Тим часом, на київському столі відбулася зміна князя. Всеволод помер, і великокнязівський престол перейшов до Ізяслава Мстиславича.

До конфлікту між Всеволодом і Михаїлом він не мав жодного відношення, але вийшло так, що покарання впало саме на нього. Патріарх зволікав із поставленням нового або поверненням до Києва колишнього митрополита. Зволікання було надто тривалим, і це не могло не дратувати Ізяслава Мстиславича.

Собор скликав єпископ Онуфрій. “Азъ свѣдѣ, яко достоить, съшедшеся епископомъ митрополита поставити”. На послання відгукнулися не всі єпископи. За Іпатіївським літописом, до Києва прибуло сім єпископів: Онуфрій, білгородський Федір, переяславський Єфимій, юр’ївський Дем’ян, володимир-волинський Федір, новгородський Нифонт і смоленський Мануїл. Згідно з іншими джерелами, зокрема Новгородським Першим літописом, Нифонт в роботі Собору участі не брав. Сумнівною є й участь Мануїла. Обидва єпископи мали чітко виявлену провізантійську орієнтацію і не підтримали акцію Ізяслава — Онуфрія. Літопис не пояснює причин відсутності інших єпископів (усього на цей час в Русі було 10 єпископських кафедр), але вони цілком зрозумілі. Церковний собор 1147 р. не вважався канонічним і загальної підтримки не мав. Його бойкотували єпископи насамперед тих земель (Ростово-Суздальської, Полоцької, Галицької), князі яких перебували в активній опозиції до великого київського князя.

Конфліктність ситуації, яка виявилась уже в процесі підготовки Собору, найповніше визначилась у позиції єпископів Нифонта і Мануїла. Вони заявили: “Не есть того в законѣ, яко ставити епископомъ митрополита безъ патриарха, но ставить патриархъ митрополита”. Вони нагадали також єпископам про “Рукописання” митрополита Михаїла, згідно з яким “не достоить намъ безъ митрополита въ святѣй Софьи служити”.