Читать «Київська Русь» онлайн - страница 237

З останнім висновком важко погодитись. Рим в Сказанні — не просто пункт на зворотному шляху Андрія. Це місто, де апостол дає своєрідний звіт рідному брату святому Петру про свою подорож до країни слов’ян. Людольф Мюллер вважає, що Сказання не говорить про місіонерську діяльність Андрія на Русі. У Синопі він проповідує, на Русі молиться, благословляє, ставить хрест.

Але різниця між цими діяннями апостола така незначна, що для давньоруського книжника кінця XI — початку XII ст. могла бути і не суттєвою. Відвідання київських гір, їх благословення, пророкування народження великого міста, а також поставлення хреста апостолом Андрієм уявлялося йому рівнозначним проповіді християнської віри. “И заутра вставъ и рече к сущим с нимъ ученикамъ: ’’Видите ли горы сия? — яко на сихъ горах воссияеть благодать Божья; имать град великъ быти и церкви многие Богъ въздвигнути имать".

Отже, є всі підстави вважати, що головний зміст Сказання про апостола Андрія полягає в тому, щоб зрівняти Київську Русь з Візантією у справі отримання християнської віри і узасаднити право руської церкви на автокефалію. Обидві успадкували її від Риму і обидві мали єдиного апостола. Цікаво, що Візантія не тільки не заперечувала, а навіть підтримувала цю думку. Імператор Михаїл VII Дука в листі до Всеволода Ярославича писав, що “духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що [...] ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії”. Імені Андрія тут немає, але зрозуміло, що йдеться саме про нього. Визнання Михаїла Дуки, щоправда, було зроблене під тиском обставин. Він потребував військової допомоги від Русі і просив її в цьому листі.

Своєрідним виявом тенденції суперництва Києва з Константинополем було й те, що на Русі X — XII ст. користувались особливою популярністю не сучасні їй твори візантійської літератури, а стародавні хроніки. Літописців у них приваблювала передусім концепція світової історії, творцем якої був Бог. Вплив ранньовізантійських авторів відчував і Нестор. Він не тільки зміг у своїй “Повісті минулих літ” відтворити широку історичну картину світу, а й органічно ввести до неї історію Русі. Ще Іларіону вона уявлялась країною, “яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли”.

Політичне та ідеологічне суперництво Києва з Константинополем знайшло відображення і в західноєвропейській історіографії. Адам Бременський називав Київ “соревнователем константинопольского скипетра и славнейшим украшением Греции”.

Підводячи підсумки сказаному, можна стверджувати, що ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ґрунтувалось не на ворожнечі і протиставленні, а на прагненні Русі урівняти себе в церковному відношенні з Візантією. Треба визнати, що Київська Русь так і не стала церковно рівнорядною Візантії. Впродовж усієї історії вона перебувала на становищі однієї з візантійських митрополій. Досягти автономії Руській православній церкві не вдалося, але є всі підстави констатувати її постійне прагнення до цього.