Читать «Київська Русь» онлайн - страница 238

Ідеї церковного усамостійнення зумовлювали пошук першоджерельних витоків східнослов’янського християнства. Як відомо, апостол Андрій на місці, де виник Київ, ніколи не був. Ця поетична легенда з’явилась як спроба узасаднити претензії руської церкви на римсько-християнську спадщину. Йдеться саме про претензії, а не право, якого в Київської Русі так і не було.

Що стосується традиційного “антагонізму” київського християнства до візантійського, про який говорив М. Чубатий та інші історики церкви, то це явне перебільшення. Канонічно Руська православна церква перебувала в повній відповідності з візантійською і не робила жодних спроб знайти собі місце в католицькій.

Від часу Брестської унії (1596) для України небайдужим є питання — яка течія християнства прогресивніша: візантійська чи римська? Інтерес до цього з новою силою збуджений у наш час, коли релігія стала одним із важливих чинників національно-культурного відродження. З позицій гуманістичної культури така постановка питання неправомірна. Але в науці і реальному житті вона має місце, і з цим мусимо рахуватися. Досить пригадати, що ціла доба українсько-козацького відродження пройшла під гаслами боротьби за православну руську віру, яка ототожнювалася з боротьбою за національну ідентичність, за києворуську культурно-історичну і політичну спадщину.

Сьогодні окремі вчені (Ф. Томпсон, О. Пріцак) намагаються довести, що певне відставання історико-культурного розвитку східного слов’янства, порівняно з країнами Західної Європи, зумовлювалося меншими структурно-творчими можливостями православної церкви. Погодитися з цим неможливо. У часи Київської Русі жодного відставання не було. Що стосується часів пізнього середньовіччя, то відставання тут обумовлювалось іншими причинами. Вони полягали передусім у тих вселенських катастрофах, яких зазнав православний світ впродовж XIII — XV ст.: розгром Константинополя хрестоносцями у 1204 р., сплюндрування Київської Русі монголо-татарами в 1237 — 1240 рр., завоювання Візантії і Константинополя турками у 1453 р. Аналогічна доля спіткала православні Болгарію та Сербію.

На відміну від Ф.Томпсона, німецький теолог Г. Подскальський вважає, що “однією з вирішальних цезур” в руській історії стала монголо-татарська навала. Вона ж зумовила і остаточне відділення Руської церкви від Заходу.

Отже, фактично було знищене культуротворче джерело візантінізму. Впродовж тривалого часу православний світ жив, по суті, спогадами про колишню велич Візантії, але без Візантії. Саме в цих подіях приховуються справжні причини наших втрат. Можна тільки дивуватися духовній потенції православ’я, яке знайшло в собі сили до відродження.

Все треба розглядати історично. При такому підході виявиться, що Київська Русь в часи перебування в “силовому полі” візантійської православної культури — найпередовішої в усьому християнському світі, ні в чому не поступалася перед своїми слов’янськими і неслов’янськими римсько-католицькими сусідами.