Читать «Київська Русь» онлайн - страница 200

Отже, процеси етнокультурної консолідації східнослов’янських племен напередодні утворення Київської держави відбувалися водночас з переходом їх на вищий етап політичного і соціально-економічного розвитку. Крім внутрішніх ознак східнослов’янської єдності з’явились і зовнішні. Повною мірою вони визначаться в кінці IX — на початку X ст., коли Південна і Північна Русь об’єднаються в єдину державну структуру, але зародкові їх форми виявилися задовго до утворення єдиної Київської держави.

Давньоруська етнокультурна спільність у IX — XIII ст.

Наприкінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення держави Київська Русь, що було результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських племен в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала. Продовжувалося переселення народів, і численні орди кочовиків періодично, хвилями накочувалися на землі східних слов’ян. Особливо спустошливою була навала аварів, про що збереглися свідчення в літописах. Через південні східнослов’янські землі лежав шлях булгарських і угорських племен на захід, що порушувало звичний життєвий уклад хліборобів.

Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.

У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь инѣхъ городовъ, и много людей сведе в онъ”. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и раздѣлиша я. Ярослав посади своя по Рьси”. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же бѣ полонилъ”.